юра реферат



План

Вступ

1. Формування особистості і поглядів С.В. Петлюри.

2. Життєвий шлях С.В Петлюри до 1917р.

3. Діяльність Петлюри в роки Центральної Ради і Директорії.

4. Діяльність С.В Петлюри в еміграції.

Висновок 

Список використаної літератури

Вступ

Симон Васильович Петлюра— педагог, літературознавець, публіцист, громадський і державний діяч. Ця людина і словом, і ділом була за соборну і збірну Україну.

Петлюра,суперечлива фігура в українській історії.Історики і мовознавці досі шукають правду пов яз ану з тими подіями,які відбувалися у травні 1926 .Він досі викликая дискусії у людей.

Вже зараз в Полтаві прогнозують, що в день відкриття пам’ятного каменя на честь Петлюри викличе негативну реакцію частини городян і політичних сил, перш за все комуністів, які рішуче виступають проти повернення Симона Петлюри в його рідне місто. Полтавський губернатор ухвалив рішення встановити камінь поряд з будівлею облдержадміністрації.

Секретар міськради не приховував, що ситуація навколо пам’ятника С. Петлюрі має політичний підтекст, але міська влада в такій обстановці повинна діяти строго згідно із законом.

Сергійчук В.І. « Симон Петлюра» в цій книжці вперше публікуються документи про те, як Симон Петлюра вів революційну діяльність на Кубані. В.Сергійчук повідомив про те, що «саме Петлюра, вже починаючи з 1902 року, піднімав національну свідомість кубанських українців. За переписом населення 1926 року на Кубані українці становили близько 75% населення, тому його виступи тоді знаходили благодатний ґрунт. Петлюра виступав там як націонал-соціаліст, як український соціаліст. До речі в нього під час обшуку в Катеринодарі знайшли книжку «Маніфест Комуністичної партії». Він пройшов етапи трансформації своєї свідомості, з часом Петлюра з соціаліста став націоналістом, українським патріотом.

С.Петлюра зрозумів, що національне, — це найвище в житті народу, бо без національного не може бути розвитку власної нації, створення своєї держави.. Отож починав він з Кубані, а закінчував Актом Злуки всіх українських земель до якого він був причетний безпосередньо. Вже будучи Головою Українського Державного Центру у вигнанні. Петлюра турбувався не тільки про матірне тіло України, а і про всіх етнічних українців, зокрема про українців Далекого Сходу. Ви мабуть знаєте, що там у 1919 році була прийнята конституція українців Далекого Сходу. Зрештою, цьому не потрібно дивуватися, бо тоді українці становили абсолютну більшість населення Забайкалля і Далекого Сходу (Зелений Клин). Петлюра вже тоді думав, як там, на такій віддалі від України зберегти український дух».

1. Формування особистості і поглядів С.В. Петлюри

В.С Петлюра народився 22 травня 1879 р. у сім’ї Василя та Ольги Петлюр, полтавських міщан. Рід Петлюр мав давнє козацьке коріння, проте особливих даних з його генеалогії не збереглося.

Життя сім’ї було пронизане козацькою культурою. Українські мова, казка, пісня, одяг, страви, свята, звичаї становили ту духовно-побутову атмосферу, в якій виростали діти. Українська стихія виходила далеко за межі родинного гнізда, панувала в передмісті і в самій Полтаві. Діти Василя Петлюри не могли похвалитися сімейними статками, але пишалися своїм козацьким родоводом, були завзятими шанувальниками народної пісні, любов до якої прищепила їм мати[1, 112-113 ] .

Батько, помічаючи добру вдачу й кмітливість сина, хотів, аби той став господарем, продовжуючи його справу. Однак, коли Симонові йшов тринадцятий, він усупереч волі батька подався до школи й за два роки закінчив її першим учнем. А коли йому виповнилося п’ятнадцять, вступив до Полтавського духовного училища, котре частіше називали духовною «бурсою».

Симон Петлюра, як згадував із розповідей його рідних сестер племінник Степан Скрипник, був працьовитим у школі й поза нею. Батько давав йому лише необхідне, а на те, щоб краще вбратися і купити нову книжку, він заробляв сам, читаючи в нижчій духовній школі допоміжні лекції своїм товаришам. Перейшовши до семінарії, і там заробляв лекціями для колег та учнів інших середніх навчальних закладів.

У старших класах семінарії Симон Петлюра виявляв у своїх діях неабиякий організаторський хист і здібності майбутнього національного провідника. Особливо зримо це почало виявлятися після того, як юнак почув 1900 року на Шевченківському вечорі в будинку Русових у Полтаві заклик Миколи Міхновського боротися за самостійну і соборну Україну. Він розпочав гуртувати навколо себе однодумців, влаштовував «таємні» вечори, на яких нерідко виступав відомий письменник Панас Мирний.

Авторитет Симона серед семінаристів був доволі високим. Його добре знали й поважали за глибокі знання, сміливість, уміння обстоювати свої переконання, за любов до України. Усі відзначали його наполегливість, щедрість, захоплення музикою, народною піснею, прагнення прислужитися своєму народові.

В 1901 р. його виключили зі старшого 6-го класу семінарії. Причиною виключення, стало запрошення Петлюрою до семінарії без дозволу начальства відомого композитора і громадського діяча Миколи Лисенка. Саме факт виключення давав у майбутньому підставу опонентам називати Петлюру «незавершеним семінаристом», однак безпідставними видаються закиди щодо освітнього рівня . Петлюри, оскільки він надолужив його шляхом посиленої і тематичної самоосвіти.

Отже, Симона Петлюру через його революційний і «мазепинський» дух було вигнано з семінарії. Причому, як тоді розповідали, сталося це не так за рішенням семінарської адміністрації, як з волі полтавського архієрея. Але Петлюра, вислухавши «внушеніє», не виявив остраху. І коли архієрей поставив йому категоричне запитання, чи він обіцяє «ис- правляться» — юнак так само категорично заявив, що йому нема в чому «поправляться», бо він певен свого шляху, і що йому «ідеї дорожчі за родинні відносини»[6,67]

2. Життєвий шлях С.В Петлюри до 1917р.

Влітку 1901 р. уже виключений із семінарії С. Петлюра брав участь у Всеукраїнському студентському з’їзді, що відбувся в Полтаві. Навесні 1902 р. він був одним із організаторів виступу учнів семінарії, які вимагали скасувати систему шпигунства, звільнити наглядачів, змінити програму навчання, ввести до неї українознавчі предмети. Тієї самої весни, коли під впливом агітації Революційної української партії (РУП) Полтавщину та Харківщину охопив могутній селянський рух, що супроводжувався захопленням поміщицької землі, худоби, реманенту, розгромом маєтків, полтавська жандармерія зафіксувала виїзди С.Петлюри та його друзів до сіл губернії з метою агітації та порушила кримінальну справу. Рятуючись від неминучого арешту, С.Петлюра разом із приятелем та ідейним однодумцем П.Понятенком восени 1902 р. виїхав на Кубань. Зовсім недовго він жив із приватних уроків, які давав у Катеринодарі, а потім знайшов працю в експедиції члена-кореспонден- та Російської АН Ф.Щербини, який займався впорядкуванням архівів кубанського козацтва. За свідченнями Ф.Щербини, дуже швидко з’ясувалося, що наймолодший серед членів експедиції С.Пєтлюра виявився найкваліфіко- ванішим співробітником, який найліпше знав історію запорізького козацтва та України. Особливо його захопили архівні справи, пов’язані з перським бунтом чорноморських козаків та їх керівником Ф.Дикуном. І на Кубані С.Пєтлюра не полишав революційної діяльності. Разом із П.Понятенком, М.Ткаченком, С.Ерастовим, КБезкровним він заснував там осередок РУП — Чорноморську вільну громаду, яка розгорнула практичну діяльність. У грудні 1903 р. С.Петлюру разом із П.Понятенком арештували. До березня 1904 р. він був ув’язнений, а потім випущений під грошову заставу, яку вніс батько, продавши останню десятину лісу.

С. Петлюра повернувся в Україну, недовго перебував у Києві, де близько зійшовся з М.Поршем, а восени 1904 р. з паспортом на ім’я С.Тагона виїхав до Львова, де тоді містився закордонний комітет РУП та видавався партійний часопис “Праця”. У грудні 1904 р. С.Пєтлюра взяв участь у конференції РУП, яку спочатку планувалося провести як з’їзд партії та схвалити на ньому партійну програму. Під час конференції частина делегатів заявила про своє бажання об’єднатися з РСДРП, інша, більша, обстоювала потребу збереження самостійної партії. До останньої належав С.Пєтлюра, який неодноразово брав слово у гострих дискусіях. Проте розбіжності виявилися настільки великими, що подолати дискусіями їх не вдалося. Партія розкололася, меншість, що її залишила, створила Українську соціал-демократичну спілку, яка увійшла до РСДРП.

С.Пєтлюра нелегально прибув до Києва, де відбувалася конференція. Після конференції С. Петлюра став провідним діячем партії, повернувся до Львова, де впродовж 1905 р. редагував партійний часопис “Селянин».

До жовтня 1905 р. С. Петлюра не мав легальних можливостей повернутися на Наддніпрянську Україну, де кипіла революція, але після амністії, пов’язаної з царським маніфестом, він поспішив додому. У грудні 1905 р. в Києві і Полтаві відбувся II з’їзд РУП, який спричинився до зміни назви партії — УСДРП та ухвали її програми. С.Петлюру було обрано до ЩС УСДРП. У січні 1906 р. він разом із М.Поршем та П.Понятенком виїхав до Петербурга, де мав редагувати центральний теоретичний орган партії — місячник “Вільна Україна. Влітку 1906 р. С.Пєтлюра повернувся до Києва, де С.Чикаленко здійснював видання щоденної української газети “Рада”, яка заступила заборонену “Громадську думку».

“Есдечівський дух” С.Петлюри повною мірою реалізувався в новому партійному виданні — щотижневій газеті “Слово”, яку після свого III з’їзду УСДРП вирішила видавати в Києві. Перше число газети побачило світ у травні 1907 р. С.Пєтлюра значився у складі її редколегії, а з вересня став офіційним редактором. З другого числа на сторінках газети з’являється безліч великих і малих матеріалів, підготовлених ним.

С. Петлюра мріє, » щоб українська драма стала драмою боротьби, соціальних катастроф, революційних конфліктів”.На думку Петлюри, пролетаріат пригнобленої нації не обмежує цієї боротьби, як націоналісти, однією тільки боротьбою за національні права, а повстає проти капіталістичного ладу, який між іншими формами гніту для свого добробуту вимагає ігніту над недержавними націями.

Симон Петлюра — переконливий взірепь еволюції соціал-демократичного діяча революційного напрямку до діяча національно-державного. Саме внаслідок такої еволюції й стала можливою його історична роль, яку він зіграв як головний отаман війська УНР та голова Директорії.

Після поразки революції 1905 1807 рр., за подальшого десятиліття, С.Пєтлюра пережив період глибокого внутрішнього осмислення суспільних процесів, що зумовило вагомі світоглядні зміни, розширило його освітній, культурний і політичний кругозір, змінило масштаби його громадсько- політичної діяльності. Ці зрушення стали помітними вже напередодні Першої світової війни, коли С. Петлюра разом із О.Саліковським заходилися видавати в Москві журнал “Украинская жизнь” (1912 — 1917 р) [1,115-117] ,що фактично був єдиним українським (російськомовним) громадсько-політичним мисописом у дореволюційній Росії. Праця у цьому виданні на ідею ук- ітїігського відродження потребувала великої мужності і була апогеєм журналістської діяльності Петлюри, висунувши його в коло ний відоміших українських політиків.

Саме через роботу у Москві Петлюру пізніше звинувачуватимуть у русофільстві. [4,57]

Отже, на час Першої світової війни у світогляді С.Петлюри сталися великі зрушення в бік національного. Національно-визвольна боротьба стає його кредо, а в характері виявляються ознаки сильної особистості.[1,114-117]

28 грудня 1918 року, декілька днів після приходу до влади і відновлення Української Народньої Республіки, Директорія видала заклик «До всіх народів і їх урядів», який підписали В. Винниченко, С. Петлюра і А. Макаренко.

3. Діяльність Петлюри в роки Центральної Ради і Директорії.

Редагований С.Петлюрою та О.Саліковським журнал «Украинскаи жизнь» під час Першої світової війни був чи не єдиним, щоправда російсько мовним, українським виданням. На початку війни С. Петлюра опублікував у ньому власноруч написану декларацію «Война и украинцьі», в якій відкинуп думку про австрійську орієнтацію українців, висловив упевненість, що українці «виконають обов’язок громадян Росії в цей важкий час до кінця», вод ночас закликавши військових і державних чиновників Росії толерантно по ставитись до українського населення Австро-Угорщини. У 1915 р. С.Петлюра був мобілізований, перебував на Західному фронті, де обіймав посаду заступника уповноваженого Союзу земств.

Падіння самодержавства, революційно-демократичні зміни в країні застали С.Петлюру на фронті. У квітні 1917 р. він виступив ініціатором та організатором проведення в Мінську українського з’їзду Західного фронту. З’їзд створив Українську фронтову раду, а її головою обрав С.Петлюру.

Важливою подією в політичній кар’єрі С.Петлюри став і Всеукраїнський військовий з’їзд (5 — 8.У. 1917) у Києві. С.Петлюра був однією з провідних постатей з’їзду, входив до його президії, головував на декількох засіданнях, виголосив низку промов, запропонував найважливіші резолюції. Українські соціал-демократи вміло використали С.Петлюру в боротьбі із самостійником М.Міхновським за вплив на солдатські маси. Українські соціал-демократи намагалися втримати учасників з’їзду в межах лояльності до Тимчасового уряду та водночас спрямувати з’їзд на підтримку гасла автономії України. Найкраще з цим завданням упорався С.Петлюра. Якщо до весни 1917 р. С.Петлюра був відомий у вузькому колі партійної, революційної інтелігенції, то від часу І Всеукраїнського військового з’їзду став публічним політиком, а його ім’я — одним із символів українського національно-визвольного руху. На військовому з’їзді С.Петлюра був обраний до складу Українського генерального військового комітету, став його головою. А вже 9 травня 1917 р. він вперше брав участь у роботі Центральної Ради, обговорював на третіх загальних зборах питання відрядження до Тимчасового уряду української делегації. Політична воля С.Петлюри, його організаційні здібності, відданість українській справі виразно виявилися в процесі підготовки і проведення II Всеукраїнського військового з’їзду (5 — 10.VI). На з’їзді С.Петлюра виступив з доповіддю про структуру і завдання Українського генерального військового комітету (УҐВК). Трохи згодом, 15.VI. 1917 р., він був обраний Комітетом Центральної Ради до складу Генерального Секретаріату, в якому посів місце генерального секретаря військових справ. Як і в УҐВК, так і в Генеральному секретарстві військових справ головним завданням С.Петлюри була українізація військових частин. На початку вересня 1917 р. С. Петлюра на чолі української делегації прибув до ставки верховного головнокомандуючого російської армії. Внаслідок переговорів з О.Керенським було досягнуто домовленості про українізацію 15 піхотних дивізій. Проте здійснити українізацію в повному обсязі не вдалося.

Військова діяльність С.Петлюри активізувалась у листопаді 1917 р. Після падіння Тимчасового уряду він знову обійняв посаду генерального секретаря військових справ. С.Петлюра прагнув не допустити остаточного розвалу армії, анархії в її лавах, вживав заходів для забезпечення фронту військовим спорядженням, продовольством, налагоджував контакти з командувачами Південно-Західного та Румунського фронтів, організував штаб при Генеральному секретарстві військових справ. Уповноважений урядом УНР, С.Петлюра 11.XI. 1917 р. звернувся до всіх українців на фронті «з проханням і приказом твердо стояти в цей небезпечний час на сторожі фронту і порядку,… не допускати братання і перемир’я» 25. С.Петлюра виступив ініціатором об’єднання Румунського та Південно-Західного фронтів у єдиний Український фронт і водночас підготував план роззброєння пробільшовицьких частин у Києві та на решті території України. Водночас із турботами про збереження боєздатності старої армії та її реорганізацію він багато зусиль докладав до оборони України від більшовицької агресії, неодноразово інформував Генеральний Секретаріат про зростання більшовицької небезпеки. На засіданні 15.XII.1917 р. С.Петлюра звернувся до українського уряду з вимогою остаточно визначитись, «чи воюємо ми, чи ні» з більшовиками.

На тому самому засіданні Генерального Секретаріату було ухвалено негайно послати ультиматум РІІК із вимогою припинити війну, а разом із тим обрано особливий Комітет оборони України, до складу якого увійшли Петлюра, М.Порш та В.Єщенко.

Генеральний Секретаріат 18.XII.1917 р. був поінформований головою щодо заяви С.Петлюри про відставку з посади генерального секретаря. Відставку було прийнято. Після відставки С.Петлюра виїхав на Лівобережжя, де створив Український гайдамацький кіш Слобідської України, до складу якого входила українська молодь.

С.Петлюра негативно поставився до запрошення Центральною Радою німецьких та австрійських військ в Україну, тому участі в роботі УЦР навесні 1918 р. не брав. Проте він розумів, що, незважаючи на те, чи було б зроблено запрошення, чи ні, німці все одно взяли б під свій контроль Україну.[4,502]

У квітні 1918 р. С.Петлюра дав згоду балотуватися на голову Київського губернського земства і був обраний не лише головою губернського земства, а й Всеукраїнського союзу земств. На чолі українських земців він послідовно перебував в опозиції до режиму П.Скоропадського. Тому 27.УП.1918 р. С.Петлюра був заарештований і звинувачений у підготовці антиурядового заколоту. З-під арешту звільнився 13.ХІ.1918 р. Того самого дня діячами Українського національного союзу, що об’єднав опозиційні режимові гетьмана П.Скоропадського політичні партії та громадські організації, була таємно створена Директорія — орган для підготовки і керівництва антигетьманським повстанням в Україні. На платформі антигетьманського повстання як єдиного об’єднавчого гасла створилася широка політична коаліція, яка й прийшла до влади у грудні 1918 р. Але швидко виявилося, що така коаліція не має не лише спільного плану, а й принципового бачення державотворчого процесу в УНР.

Не додала ясності справі і державна нарада, скликана Директорією 16 січня 1919 р. в Києві. Цікаву характеристику їй дав І.Мазепа: «З членів Директорії різко проти більшовиків висловився Петлюра. Швець говорив невиразно. Винниченко, як завжди, імпровізував і не мав ясного погляду на справу». Той самий І.Мазепа свідчив, що в січні 1919 р. ніхто не знав, якою є політика Директорії. Саме тому на київській державній нараді представники корпусу Січових стрільців запропонували встановити замість Директорії військову диктатуру у складі тріумвірату — С.Петлюри, С.Коновальця підтримки така пропозиція не мала.

Тим часом ситуація в Україні ускладнювалася зовнішньополітичними обставинами, висадкою в південних портах військових контингентів Антанти та наступом із півночі військ більшовицької Росії. Внаслідок таких обставин на початку лютого настала цілковита криза української політичної системи. Широка коаліція виявилася нежиттєздатною. Уряд В.Чехівського пішов у відставку. За ним від державної роботи відійшли чільні політичні діячі УНР М.Грушевський, В.Винниченко, М.ІПаповал. ЦК УСДРП 9 лютого відкликав із уряду і Директорії своїх представників. Скориставшись цією директивою,Винниченко залишив Директорію і виїхав за кордон.[2,100] Принципово іншим було рішення С.Петлюри. Він 11 лютого звернувся до ЦК УСДРП з листом, в якому писав: «Виходячи з того, що сучасна ситуація для України надзвичайно складна і тяжка, я вважаю, що в даний момент всі сили творчі нашого краю повинні взяти участь у державній праці, не вважаю для себе можливим ухилятися од виконання своїх обов’язків, яко сина свого народу, перед Батьківщиною і буду, доки це можливо, стояти і працювати при державній праці. З огляду на де я тимчасово виходжу зі складу членів Укр. С.-Д. партії».

Вихід С. Петлюри із УСДРП засвідчив завершення еволюції його світогляду в бік національно-державної ідеї. До партії він більше не повертався. Українська соціал-демократія втратила одного зі своїх лідерів.

Одначе очікуваного поліпшення політичного становища ні в Україні, ні навіть у Директорії такі зміни не спричинили. Серед суспільного загалу ширилися більшовицькі настрої, то був час найбільшого полівіння мас. Уряд Остапенка, орієнтуючись на Антанту, не спромігся навіть задекларувати свою програму, а в Директорії С.Петлюрі, який і далі сприймався як лівий політик і, певно, таким і був, протистояв тандем П.Андрієвського та Є.Петрушевича, який був уведений до складу Директорії як представник ЗУНР. Протидія С.Петлюрі виявилася в тому, що в лютому він не був обраний головою Директорії. Натомість було винесено ухвалу про черговість головування всіх членів Директорії на її засіданнях. До того ж, щоб ослабити вплив Петлюри на армію, Директорія 24 лютого запровадила спеціальною постановою посаду наказного отамана, який здійснював безпосереднє керівництво армією УНР, тоді як за головним отаманом залишалося загальне керівництво. Соціалісти-самостійники, як свідчить І. Мазепа, «проводили агітацію за передачу Петрушевичеві головування в Директорії, а отаману Оскілкові, своєму однодумцеві, який командував Північною групою, обов’язків головнокомандуючого українською армією. Як на мотиви цього, вказувалося на те, що, мовляв, Петлюра, як людина некомпетентна у військових справах, головним чином завинив невдачі на українському фронті».

Соціалісти-федералісти, соціалісти-самостійники та народні республіканці і далі стояли за орієнтацію на Антанту та за збереження старого курсу уряду, тоді як С.Петлюра переконався в тому, що така політика веде Україну в глухий кут, відриває Директорію від народних мас. Скликана 6 квітня в Рівному чергова державна нарада не спричинилася до порозуміння правих і лівих. За ініціативи С. Петлюри й А.Макаренка уряд С.Остапенка 9 квітня був відправлений у відставку, а натомість сформовано уряд Б.Мартоса.

Ця обставина посилила суперечності всередині Директорії. Петлюра, Макаренко і Швець перебували в Рівному та Здолбунові. Андрієвський і ІІе- трушевич — у Станіславі. Командувач Північною групою військ УНР В.Оскілко 29 квітня вчинив протипетлюрівський заколот, але він не вдався. І.Мазепа смисл цього заколоту визначив дуже лаконічно: «Це був бунт проти Петлюри як провідної особи в українській боротьбі». Виступ Оскілка підірвав і без того критичний стан фронту. Директорія і уряд УНР змушені були 5 травня залишити Здолбунів і Рівне та евакуюватися до Радивилова. Тільки 9 травня С.Петлюру було обрано головою Директорії, а ще через чо тири дні ІІ.Андрієвського виведено із її складу. Відтоді ситуація в Директори поліпшилась, але суперечності між С.Петлюрою та Є.Петрушевичем, який, щоправда, втратив інтерес до Директорії, а 9 червня був проголошений дик татором ЗО УНР, залишилися.[3,190]

Загалом Директорія як колективний демократичний орган вищої влади не виправдала свого призначення та підтвердила істину про те, що демократія миттєво не народжується в полум’ї революції. Набагато вагомішою за колективний орган влади виявилася постать одного його члена, — голови Директорії, головного отамана військ УНР Симона Петлюри, 1919 рік зробив його незаперечним лідером українського національно-визвольного руху, об’єднавчим символом нації.[1,120123]

4. Діяльність С.В Петлюри в еміграції.

У листопаді 1920 р. уряд і Армія УНР, а разом з ними — десятки тисяч свідомого українського громадянства змушені були емігрувати, рятуючись від загрози розправи з боку більшовиків. Чисельність української державно-політичної (унеерівської) еміграції становила понад 30 тис. осіб. Найбільша її частина перемістилась на територію Польщі*. Значні осередки еміграції утворилися в Румунії, а також у Празі, Парижі та Берліні.Еміграційний період життя і діяльності Симона Петлюри дав чимало підстав для фальшувань, спекуляцій та інсинуацій в історіографії. [4,445]

Опинившись в еміграції, політичне й військове керівництво УНР звинуватило С. Петлюру в ліквідації фронту. Але це було тільки приводом. Насправді ж опозиція виношувала старі плани — усунути Петлюру з керівних позицій.

С.В.Петлюра негайно починає переговори з різними політичними партіями і течіями про об’єднання всіх українських національних сил в еміграції. Наслідком цього було створення Віденської та Тарнівської Рад Республіки, діяльність яких (лютий—квітень 1921) сприяла оздоровленню життя еміграції в Польщі.

Тим часом після підписання 18 березня 1921 року у Ризі мирного договору між РРФСР і Радянською Україною, з одного боку, та Польщею — з другого, загальне становище центру УНР значно погіршилося. Тепер польський уряд практично його не підтримував. Ситуація особливо загострилась, коли у квітні сейм ратифікував договір. Виконуючи його умови, уряд Польщі заборонив на своїй території політичну діяльність як російських, так і українських емігрантських організацій. Оскільки РРФСР вимагала видати Петлюру, це змусило його 31 грудня 1923 року виїхати через Відень до Будапешта, де він одержав дозвіл перебувати.

Однак Угорщина була у закутку Європи. Політичне життя вирувало за межами цієї країни. До того ж там не існувало значної української еміграції. Тому С. Петлюра з В. Прокоповичем виїхали до Женеви, а згодом переїхали у Францію.

У цю країну тоді почали прибувати українці з таборів для інтернованих у Польщі. Найбільша кількість представників української інтелігенції налічувалась у Парижі. Восени 1924 року тут зі своєю родиною остаточно оселився й С.В.Петлюра.[6, 389]

С.В.Петлюра жваво листувався з друзями. Його листи були сповнені бажання боротися за незалежність України. Водному з них, датованому 10 травня (за два тижні до смерті), він писав: » Стратегія національної боротьби, як і боротьби військової, вимагає бити в першу чергу по головному ворогові. В своїй діяльності я керувався тією думкою, що таким ворогом була, є і буде Московщина. Я прийшов до керуючої ролі в проводі української політики пізно, тоді коли не можна було направити пороблених іншими блудів і недоглядів,— коли не згадувати взагалі тяжкої історичної спадщини минулих віків. Я вірю і певний, що Україна, як держава, буде. Може не зразу такою великою, як нам хотілось би, але буде”.

В 1926 році Симон Петлюра перебував у столиці Франції почалося спокійно, без розголосу. Визвольної боротьби він не припинив, замінивши бойову зброю на політичне слово. За допомогою вірних друзів з періоду визвольної боротьби І Іеглюрі вдалося заснувати у Парижі журнал-тижневик “Тризуб”. Цей журнал проіснував до вибуху французько-німецької війни, аж до приходу гестапо до Парижа, коли журнал перестав виходити, щоб не потрапити німцям у руки. Журнал відіграв цінну роль у постійній мобілізації культурних і політичних сил української еміграції по всіх країнах українського поселення.

Участь Петлюри в журналі була постійною. Він давав огляди політичних подій і все слідкував за розвитком подій в Україні, визначав їх значення та їхню питому вагу. Ця нова боротьба словом з большевицьким ворогом виявилася небезпечнішою від тої, яку вела Москва з Україною кілька років перед тим. Не Винниченко і не Грушевський стали тепер большевикам небезпечними. Небезпеку большевики побачили в силі слова Петлюри, яку вони назвали “петлюрівщиною” і проти якої спрямували свій наступ.

За допомогою складної агентурної мережі червона Москва вкладає в руку Самуїла Шварцбарда в Парижі револьвера і 25 травня 1926 року о 14.10 терорист вбив Симона Петлюру на вулиці Расіна, біля бульвару Сен Мішель, у Латинському кварталі. Свій злочин вбивця провів швидко, холодно і вправно. Ніхто з прохожих не встиг стати йому на перешкоді. А коли вже збіглися люди, то з’явився вуличний поліцай і своїм арештом злочинця о год. 14.15 забрав його від групи парижан та відпровадив до найближчого комісаріяту.[5,11-12]

Висновки

Симон Петлюра як людина, як державний діяч в новітній історії українського народу став символом боротьби за свободу, за волю народу, за його незалежність, за Україну вільну від московського впливу.Життя та смерть Симона Петлюри — приклад великого подвигу та самопожертви в ім’я Батьківщини.

“В українську державність ми віруємо, в її неминучості ми переконані. Для нас вона є до певної міри живою реальністю, бо ідеї ми носимо в серці, бо її духом і її потребами овіяне наше життя.” Так писав Симон Петлюра вже в еміґрації. І тому ворог заспокоївся лише тоді, коли руками Шварцбарта підступно позбавив життя Головного Отамана Військ Української Народної Республіки і Голови Українського Уряду.

На мою думку, достойно було б вшанувати в цому році пам’ять трагічно загиблого Головного Отамана. Хай пам’ять про нього залишиться і майбутніми поколіннями в Україні і за її межами.

Список використаної літератури

1. Верстюк В.Ф. Симон Петлюра : Політичний портрет(до 125 річчя від дня народження) / В.Ф Верстюк // Укр. іст. журн. – 2004р. – № 3. –с. 112–125.

2. Ковальчук М.А. Симон Петлюра та військова опозиція в армії УНР у 1920–1921р. Боротьба державного керівництва на чолі з С.Петлюрою проти намагань встановити військову диктатуру / М.А. Ковальчук // Укр. іст. журн. – 2005 – № 1. – С. 97 – 108.

3. Косик В. Симон Петлюра [Текст] : збірник студійно-наукової конференції в Парижі (травень 1976) статті, замітки, матеріали / Укр. вільний ун-т ; ред. В.Косик. – Мюнхен–Париж, 1980. – 239 с.

4. Литвин С. Суд історії : Симон Петлюра і Петлюріана / Сергій Литвин; НАН України. Ін-т укр.. археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського та ін. – К. : Вид-во ім. Олени Теліги, 2001. – 640с.

5. Михальчук В. У 70 – річчя празької трагедії 1926-1996: Зб пам’ті Симона Петлюри / Упоряд.: Василь Михальчук, Дмитро Степовик – К. : Вид-во ім. Олени Теліги, 1997. – 302 с.

6. Сергійчук В.І. Симон Петлюра / В.І. Сергійчук – К: Україна, 2004. – 446 с.






map