реферат новий історія



Зміст

Спільна боротьба УНР та ЗУНР проти іноземних Загарбників

Боротьба з Радянською Росією та Денікиним

Директорії внутрішньої та зовнішньої політики

Спільна боротьба УНР та ЗУНР проти іноземних загарбників

Реставрація УНР під керівництвом Директорії співпала з появою ще однієї незалежної української держави — Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Вона стала результатом широкої української національно-визвольної революції в Галичині, на Волині, в Буковині і на Закарпатті. Революційні події були результатом тяжких випробувань народу у Першій світовій війні, поразок військ Австро-Угорської імперії, а також впливу Лютневої і Жовтневої революцій, революційних рухів в Німеччині, Австрії» та утворення Української Народної Республіки.

Метою революції була ліквідація влади Габсбургів на українських землях і захист їх від новостворених держав (Польщі, Угорщини) і тих, котрі існували раніше та постійно зазіхали на українські землі (Румунія). Польща вкотре виявилася головним колонізатором і загарбником західних українських територій і одночасно виступила однією з основних сил у здійсненні планів переможниці Антанти у цій частині Європи. Керівництво західноукраїнським національним рухом на перших його етапах знаходилося в руках консервативних сил: членів Віденського парламенту, місцевих сеймів, лідерів, окремих політичних партій. Вони провели нараду у Львові, де проголосили себе президією Української Національної Ради (УНРади). Провідна роль у ній відводилась виконавчій делегації у Відні. Було висловлено надію, що владу їй уряд Австро-Угорщини передасть легально і мирно. УНРада почала переговори з цісарським урядом, однак той тримав курс на приєднання їх до Польщі. Значна частина політичних діячів Галичини (консервативних) схилялася до перебування Західної України у складі Австро-Угорщини, зі статусом коронного краю чи королівства, але не в складі Польщі.

Поряд з цим у Західній Україні активізувалися і посилювалися сили, які закликали до возз’єднання з Наддніпрянською Україною та згуртування української нації. За цю справу боролися молоді офіцери, робітники, студенти, солдати, особливо військовополонені, які відчули на власному досвіді тягар війни. Ці молоді соціальні і політичні сили, які дотримувалися переважно лівих поглядів, домагалися якнайшвидшого усунення австрійської військової адміністрації, взяття влади в свої руки та недопущення передачі її полякам. Вони знаходились під значним впливом галицьких соціал-демократів та інших радикальних груп. Протестуючи проти угодовства УНРади, керівники УСДП відмовилися увійти до її складу. Молодь, особливо студентська та солдатські маси вимагали не лише рішучого розв’язання національного питання, але й прагнули соціальної справедливості. Ці настрої мали повну підтримку в середовищі соціальних низів, які потерпали від безземелля і малоземелля та експлуатації на підприємствах. Назрівала революційна ситуація, яка невдовзі мала перерости в революційний вибух. Він стався 1 листопада у Львові.

Польські шовіністичні групи, які енергійно готувалися захопити Га-личину, передусім Львів, прискорено формували свої військові частини. 1 листопада командування польських військових формувань повинно було отримати у Львові владу від австрійського керівництва, про що уже малися відповідні домовленості.

Слід зазначити, що польські комуністи виступали проти будь-якої загарбницької війни на Сході, а значна частина соціал-демократів вимагала мирного розв’язання проблеми Східної Галичини. До того ж в УНР поляки отримали культурно-національну автономію, що могла стати позитивним прикладом.

Деякі демократичні кола Польщі справедливо вважали не лише небажаним, а навіть шкідливим захоплення Львова, Вільно та інших міст і територій, що колись складали «Велику Польщу». Однак переважаюча частина політичних сил піддавалася настроям великодержавного шовінізму і намагалась будь-що захопити сусідні землі, особливо українські. Львів мав стати плацдармом для подальших польських походів углиб України.

Країни-переможниці у Першій світовій війні, особливо США та Фран-ція, не вникали в суть національних конфліктів на Сході Європи, не розуміли українського національного руху, беззастережно підтримували Польщу як свою опору в цьому районі. Не бралося до уваги і те, що в Польщі встановлювався антидемократичний жорстокий політичний режим. Західні держави проголосили право націй на самовизначення, але вважали за необхідне надавати його лише «дозрілим» для цього націям. «Зрілість» визначалася на Заході, далеко від місця проживання знедолених націй і без врахування їхньої думки. До того ж Польща брала на себе місію важливої ударної сили в боротьбі західних держав проти революцій у Росії, за реставрацію «єдиної і неділимої», не враховуючи, що в разі її відновлення навряд чи збереглась би незалежність самої Речі Посполитої.

Поляки розробили план захвату Львова, орієнтуючись лише на угодовську поведінку УНРади. Однак боротьбу за Львів організував Військовий комітет, очолюваний сотником Д. Вітовським. Комітет був створений у вересні молодими українськими офіцерами, які служили в австрійській армії. У жовтні він поповнився представниками січових стрільців. Це був колектив рішучих і сміливих бійців, який діяв не лише в середовищі військових, а й серед населення міст, повітів, де існували осередки українського офіцерства. Там також готувалися повстання, незважаючи на умовляння членів УНРади не починати його. Молоді старшини з невеликим військом (2,5 тис. чол.) в ніч на 1 листопада захопили Львів, місто з 200-тисячним населенням, переважно польським. Одночасно всеукраїнське населення Галичини закликалося до повстання. Взяття влади відбулося майже безкровно. За перші дні боротьби повсталі захопили всю Галичину і відразу ж приступили до створення адміністрації на місцях та наведення порядку. Незважаючи на війну, яку розпочали поляки, швидко формувалася Українська держава, яка відроджувалася після шестивікового гноблення іноземними загарбниками, переважно польськими. Після вагань, під впливом повсталих радикалізувалася і втяглася в боротьбу УНРада. 1 листопада у відозві вона проголосила створення національної держави на українських землях колишньої Австро-Угорської імперії. її назву й межі уточнив Тимчасовий основний закон, ухвалений 13 листопада: «Держава… має назву Західноукраїнська Народна Республіка». її територія охоплювала Галичину, Буковину, Закарпаття. Вже 5 листопада у програмному Маніфесті УНРади оголошувалося загальне виборче право, рівність всіх перед законом, 8-годин-ний робочий день, соціальний захист людей похилого віку, проведення аграрної реформи. Всі великі земельні володіння, які належали переважно полякам, експропріювалися і через деякий час мали розподілятися між безземельними та малоземельними селянами. Однак самовільне захоплення землі каралося великими штрафами і тюремним ув’язненням. Це викликало гостре невдоволення селянства, ослаблення єдності всіх соціальних груп українців в боротьбі з польською агресією. Частково це пояснювалося бажанням проводити реформи так, щоб уникнути звинувачення керівництвом Антанти в «більшовизмі», «не-цивілізованості». Але попри все це було невміння і небажання рахуватися з соціально-економічними потребами найбільшої частини населення. Нечіткий, розмитий аграрний закон, який призвів до зволікання з розподілом поміщицьких земель, був непопулярний. 14 квітня, коли він був затверджений, відбулося повстання робітників у Дрогобичі, підтримане селянами навколишніх сіл. Воно проходило під радянськими гаслами і висувало вимогу наділення селян землею, але було жорстоко придушене частинами УГА (Української галицької армії). Це викликало гостре невдоволення трудящих.

9 листопада був сформований уряд — Тимчасовий державний секретаріат, головою якого став К. Левицький, один із досвідчених політиків Галичини, депутат австрійського парламенту. Президентом республіки став Є. Петрушевич, адвокат, відомий політичний діяч, депутат австрійського парламенту. Нова влада поширювалася на територію в 40 тис. км кв. з населенням 4 млн чол., з яких три мільйони були українці. Українська мова проголошувалася державною, але національні меншості мали право користуватися своєю. Розпочалась перебудова освіти, створювалася національна школа, учителі оголошувалися державними службовцями, націоналізувались приватні школи. З’їзд учителів, що відбувся у Станіславі в кінці березня, підсумовуючи шкільну реформу, зазначив: «Школа має бути національна і має не тільки приготовляти до студій на університеті, а до життя і праці. Вона має бути цільна від односторонніх впливів держави, церкви, політичних партій і суспільних класів». Всі урядові програми, крім аграрної, свідчили про патріотичний і демократичний характер нової влади.

Уряд ЗУНР з перших днів існування розумів необхідність об’єднання всіх українських земель в єдину державу для спільної боротьби проти могутніх сусідів. Тому 22 січня 1919 р. в урочистій обстановці делегація ЗУНР підписала в Києві «Акт злуки», згідно з яким обидві українські держави об’єднувалися. Президент Є.Петрушевич вводився до складу Директорії. ЗУНР оголошувалася автономною областю у складі УНР. Однак пізніше, коли голова Директорії С.Петлюра пішов на союз з Польщею і зрадив інтереси ЗУНР, президент денонсував цю угоду. В умовах ворожої польської політики, її війни проти ЗУНР нова держава змушена була приділити значну увагу утворенню своїх військових сил. В результаті загальної мобілізації вже на початку весни Українська галицька армія (УГА) нараховувала до 100 тис. чоловік.

За допомогою УНР певною мірою долалася проблема офіцерських кадрів та військового спорядження. Значну кількість зброї УГА придбала, роззброюючи німецькі і австрійські частини, що поверталися додому з України. Західноукраїнська державність одразу стала об’єктом агресії з боку Польщі. 1 листопада поляки почали запеклі бої, намагаючись захопити Львів. Розгорталася національно-визвольна війна українського населення західноукраїнських земель на захист своєї державності і національної свободи. Польща мала в шість разів більше населення, ніж Західна Україна, і підтримку Антанти. Щоб заручитися підтримкою Заходу, уряди Польщі та Румунії звинувачували українців у більшовизмі, бандитизмі, і це спрацьовувало. Країни Антанти повністю підтримували Польщу, рятуючи її війська в Галичині від розгрому. Українці хоробро воювали, і становище поляків було важким. Тоді Антанта перекинула із Франції великий польський корпус генерала Галера, створений із полонених поляків, добре навчений, дисциплінований і ґрунтовно озброєний, командні посади в якому належали французьким офіцерам. Прибуття цього корпусу, а також значної групи антантівських офіцерів змінило співвідношення сил і створило смертельну загрозу національно-визвольному руху на західноукраїнських землях. ЗУНР могла врятувати лише велика іноземна допомога. Її запропонувала Українська Радянська Соціалістична Республіка, яка готова була направити війська, воювати разом з УГА проти Польщі, але вимагала права вільного сполучення з Угорщиною, де відбувалася радянська революція.

В цей же час В. Винниченку як голові Директорії Угорщиною була запропонована ідея союзу чотирьох держав: Угорщини, УНР, ЗУНР і Радянської Росії. В. Винниченко погодився, оговоривши при цьому незалежність Радянського уряду України і Радянської Української республіки в цьому союзі. Однак тиск непримиренного противника національного українського руху і незалежності України Г.П’ятакова та розбіжності в підходах до українського питання в керівництві більшовицької партії призвели до відхилення її урядом РСФРР. В результаті ЗУНР залишилася одна проти переважаючих ворожих сил. УГА, мужньо захищаючись, змушена була відступити до річки Збруч, що в недавньому минулому була кордоном між Австро-Угорською та Російською імперіями. І під час відступу радянський уряд запропонував Є.Петрушевичу (від 6 червня — диктатор ЗУНР) створити спільну армію і воювати проти Польщі. При цьому радянська сторона гарантувала невтручання у внутрішні справи ЗУНР. Тепер відмовився Є. Петрушевич.

Слід звернути увагу на те, що поляки розгортали військові дії і для захоплення Волині, яка входила до цього до Російської імперії, а пізніше — до складу УНР. Українське населення Волині мужньо боролося з окупантами, хоча сили були нерівними, але найгіршим було те, що українські загони діяли розрізнено і неузгоджено.

Поляки вели наступ широким фронтом. У цей час в тил ЗУНР ударили румуни, які вже захопили Буковину і тепер вирушили на Покуття. Після кількох героїчних спроб контрнаступу погано озброєна УГА змушена була переправитися через Збруч і вийти на територію УНР, яка також знаходилася в скрутному становищі, терплячи невдачі в боях з радянськими військами. Захоплення Галичини поляками фактично утверджувалося кількома документами держав Антанти. Закарпаття і Буковину вони також передали сусіднім державам. Після довгих переговорів Закарпаття було введено до складу Чехословаччини, а Буковина — до складу Румуни. Остання отримала право загарбати Бессарабію (1920 p.). Тим самим Версальська система заклала на цих землях передумови гострих національних і соціальних конфліктів, кривавих сутичок, тяжких колоніальних поневірянь значної частини українського народу.

На період відступу УГА за Збруч припадає остаточна зміна зовнішньополітичної орієнтації Директорії. С Петлюра прийшов до висновку, що порятунком для УНР може бути лише підтримка Антанти та опора на Польщу, і заради цього він був готовий передати Галичину Польщі. В кінці травня 1919 р. відповідна угода між Польщею та УНР була підписана. Пізніше, у квітні 1920 p., вона буде остаточно оформлена і затверджена. Уряд ЗУНР та УГА серйозно посилили Директорію, територія і військові сили якої значно зменшилися під ударами Червоної Армії. Два українських уряди повинні були налагодити між собою гармонійні відносини. Однак це було важко зробити, бо давалося взнаки віковічне перебування двох частин України в різних імперіях, з їх політичними та соціально-економічними особливостями, психологічними і культурними розбіжностями. Галичани з їх організованістю та національною свідомістю із зневагою ставилися до організаційної розхлябаності східних українців, їхнього соціального радикалізму. Зі свого боку, східні українці вважали галичан провінціалами, занадто забюрократизованими.

Ці розбіжності особливо виявилися під час наступу обох українських армій на Київ у серпні 1919 р. Наступ розвивався успішно, але червоні війська відступали не так під тиском українських армій, як під ударами наступаючих армій білого генерала Денікіна. 30 серпня галицькі частини увійшли до Києва, і того ж дня в місто почали вступати передові денікінські частини. Не знаючи, як реагувати на білих, галичани, що не мали з ними протиріч і конфліктів, відступили з міста, чим викликали роздратування С.Петлюри і його уряду. Через кілька днів, коли галичан переконали брати місто, було вже пізно. Обом українським арміям довелося відступити на Захід, будучи втягнутими в небажану війну з біляками.

Наприкінці жовтня 1919 р. галицьку армію вразила епідемія тифу. За цих трагічних обставин командуючий армією М. Тарновський 6 листопада підписав договір, згідно з яким УГА приєднувалася до частин Денікіна і виходила на відпочинок в район Одеси. Відступаючи під ударами Червоної Армії, Денікін спробував використати галицьке військо проти неї. Однак вони перейшли на бік Червоної Армії. На їх базі була створена Червона українська галицька армія (ЧУГА). У лютому 1920 р. ЧУГА брала участь у боях з денікінцями і поляками, але вже в квітні галицькі бригади перейшли на бік петлюрівців. Галичани були невдоволені розпорошеністю своїх частин у складі Червоної Армії, а також численними чистками, які проводили органи Надзвичайної комісії (органи радянської контррозвідки). Більшість хотіла повернутися до рідних домівок. Інші брали участь у поході Червоної Армії на Варшаву в 1920 p., коли була створена Галицька Соціалістична Радянська Республіка, яка проіснувала п’ятдесят днів. її керівним органом був Галицький революційний комітет (Гапревком) на чолі з В.Затонським. Є.Петрушевич 15 листопада 1919 р. виїхав до Відня, де сформував уряд у вигнанні. Таким чином, мужні державницькі змагання галицьких українців були знищені колонізаторами, які ледь відродивши польську державу, взялися за старі, давно засуджені історією методи закабалення українців. Маючи значну перевагу та підтримку Антанти, вони знову наділи на українське населення Західної України колоніальне ярмо.

 

Директорії внутрішня та зовнішня політика

  Перемога Директорії привела до відновлення Української Народної Республіки. В самій Директорії, як і в цілому в УНР, значним впливом користувалися українські соціалістичні партії, серед яких найбільшу роль відіграли УСДРП і УПСР. Був створений уряд УНР із соціалістів на чолі з соціал-демократом В. Чехівським. Однак чіткої соціально-економічної та політичної програми вони не мали і через розбіжності в багатьох питаннях остаточно виробити її не змогли, хоча й намагалися. Директорія, що складалася з різних політичних сил, була єдина лише в боротьбі з гетьманською владою і німецькими окупантами. Вона оголосила націоналізацію землі поміщиків і буржуазії, розподіл її між селянами, але реалізувати це не поспішала, відкладаючи до обрання парламенту. Та й неможливо було мобільно провести цей захід в умовах безперервних боїв з військами Радянської Росії на півночі та Антанти — на півдні, в конфліктах з отаманами, кількість яких швидко зростала. Тому селянство, як і за часів Центральної ради, все більше розчаровувалося в Директорії і схилялося до більшовиків, які в Росії віддали селянам поміщицькі землі. Саме тому Всеукраїнська рада селянських депутатів не підтримала політику Директорії. Зібрана її виконавчим комітетом нарада представників губернських рад селянських депутатів зажадала негайно передати владу виконкомам рад селянських і робітничих депутатів, тобто, по суті, створити в Україні радянську владу.   У постановах різних своїх з´їздів селяни підтримували ідею української державності, але коли треба було потрібно її захищати, не виявляли такої готовності. Створивши на гребені боротьби з режимом геть-мана кількасоттисячну армію УНР, селяни-повстанці з поваленням гетьманського уряду розбігалися по домівках. Армія УНР швидко танула і виявилася майже небоєздатною у боротьбі проти зовнішніх ворогів. Посилювався вплив більшовиків на широкі маси українського народу. Чим пояснити таку поведінку українського селянства? Частина істориків пояснює це особливостями менталітету українського хлібороба, схильного до ринкових відносин, і політичного неука (див. Історія України. Нове бачення. — Т. 2. — К., 1996. — С 80). Він не враховував досвіду 1918 p., коли його політична пасивність спрацювала проти нього, бо з поразкою УНР і перемогою гетьманату в село повернулися поміщики і забрали свої землі. З таким поясненням слід погодитися. Але не можна не враховувати і того, що селяни, виснажені війною, отримавши землю, не хотіли втручатися в нові конфлікти. Далекими і дуже наївними здавалися їм декларації молодих політиків-соціалістів, щоб за них знову йти під кулі. Важливу роль відіграло й те, що Директорія, як і Центральна рада, була непослідовною в земельному питанні та боротьбі з хаосом. На цьому фоні більшовицька радикальність виглядала привабливіше. Знову ж, як і в 1917 p., мляво розв´язувалися й інші соціальні питання, а також формування регулярної армії і державного апарату. Це й призвело до політичної пасивності селян, розпаду партизанських загонів або перетворення їх в отаманські з´єднання, котрі нікому не підкорялися, порушували громадський порядок та спокій і завдавали шкоди українській державності. Директорія за таких умов вирішила розширити свою соціальну базу і покласти в основу розбудови державного управління так званий трудовий принцип, згідно з яким влада в губерніях і повітах мала належати радам робітників, селян та інтелігенції без будь-якої участі експлуататорських елементів. Центральним органом управління, подібним до парламенту, мав стати трудовий конгрес, що складався з 528 осіб: 118 робітників, 377 селян та 33 представників інтелігенції. Перша сесія конгресу відбулася 23-28 січня 1919 р. в Києві. В його роботі взяли участь близько 400 депутатів. Він проголосив загальне виборче право для виборів майбутнього українського парламенту. У зв´язку з надзвичайним загостренням зовнішньополітичного становища УНР, конгрес передав владу в краї Директорії, яка до наступної його сесії мала вжити необхідних заходів і видати закони, необхідні для оборони республіки. Ці закони мали затверджуватися на найближчій сесії.   А зовнішньополітична ситуація все ускладнювалася. На початку грудня 1918 р. в Одесі висадилися французькі війська. Це пояснювалося рішенням західних держав розпочати боротьбу з більшовизмом, не допустити його поширення. Держави Антанти надавали допомогу антибільшовицькій білій армії, яка готувалася на Дону під керівництвом генерала Денікіна до походу на Москву за відновлення «єдиної неділимої Росії» та монархічного режиму. На півночі велася підготовка більшовиків до нового походу на Україну. УНР не могла протистояти обом цим силам. Директорія і основні політичні партії України мали вирішити, з ким їм вступати в союз: із західною демократією проти більшовиків, чи з більшовиками проти Антанти.   Наприкінці 1918 р. і особливо на початку наступного проблема зовнішньої політичної орієнтації остаточно розколола провідні українські партії, в яких уже давно точилася внутрішня боротьба між лівими і правими групами. Ліві в УСДРП, УПСР та інших партіях, перебуваючи під впливом одного із лідерів УСДРП В.Винниченка, вважали, що слід негайно вирішувати соціальні проблеми, створити владу Рад на Україні, тим самим вирвавши народні маси з-під впливу більшовиків і утвердити незалежність УНР. Ліві схилялися до радянської форми влади (ради всіх рівнів). Однак українські соціалісти радикального характеру відкидали терористичні методи більшовиків, їх насильницьку, політику воєнного комунізму, заперечення права України на незалежність. Поряд з цим ліві соціалісти схилялися до союзу незалежної УНР з Радянською Росією та боротьби з Антантою.   Після прийняття більшістю Директорії ідей парламентаризму і Трудового Конгресу ліві соціал-демократи утворили групу «Незалежних соціал-демократів» і вийшли із УСДРП, а ліві в УПСР створили групу («боротьбистів»), об´єднавшись навколо газети «Боротьба». «Боротьбисти» і соціал-демократи взяли курс на зближення з більшовиками, що діяли в підпіллі, і готували повстання проти Директори за здійснення своєї ідеї влади Рад та союзу з Радянською Росією. Під тиском лівих соціалістів уряд УНР розпочав переговори з Раднаркомом РСФСР, однак ці контакти швидко обірвалися. Помірковані групи соціалістів під впливом Степана Петлюри схилялися до західноєвропейських зразків демократії, зміцнення державних інститутів УНР, боротьби проти більшовиків та союзу з Антантою.   Наступ на Київ у січні 1919 р. російських радянських військ і українських радянських загонів, створених при допомозі і підтримці Росії, викликали в Україні обурення і посилення позицій прихильників союзу з Антантою. 16 січня Директорія оголосила війну Радянській Росії. Однак армія УНР все більше втрачала боєздатність і відступала. На початку лютого Директорія переїхала до Вінниці, а 5 лютого у Київ вступили червоні загони.   Директорія розпочала переговори з Антантою про допомогу в боротьбі з Радянською Росією. Однак французьке командування, яке вело переговори з делегацією УНР від імені Антанти, висунуло вимоги, що мали колоніалістський характер: реорганізувати Директорію та уряд, вивести з їх складу В. Винниченка, С Петлюру, В. Чехівського (як соціалістів), створити 300-тисячну армію для боротьби з більшовиками та підпорядкувати її командуванню Антанти, передати залізниці і фінанси під контроль Франції і перевести Україну під її протекторат. Це було проявом типової колоніальної політики і демонструвало небажання Антанти відступати від своєї політики підтримки «єдиної неділимої Росії» і визнати незалежність України.   Попри все український уряд пішов на поступки, щоб на основі компромісів домовитися з Антантою. Уряд Чехівського подав у відставку, Винниченко вийшов із Директорії і виїхав до Відня, а Петлюра вийшов із УСДРП і, уже будучи безпартійним, очолив Директорію. Однак ці поступки нічого не змінили, і переговори з Антантою провалилися. Та незабаром з´ясувалося, що вона не має військ для наступу проти більшовиків, а ті, що знаходилися в Одесі, під впливом агітації більшовиків розклалися. У квітні 1919 р. французи залишили Україну. В той же час утворений під впливом і керівництвом Степана Петлюри уряд, який очолював С. Остапенко, зовсім припинив соціальні реформи, чим підірвав авторитет Директорії. В Україні поширюється хаос. Більша частина військового керівництва проголосила себе незалежними отаманами і вийшла з-під контролю Директорії та «головного отамана» Петлюри. Поряд з так званою «отаманщиною» ширилися єврейські погроми, грабежі, занепадало економічне життя. Відповідальними за погроми були отамани, окремі червоноармійські командири та солдати армії УНР. Спроби деяких істориків оголосити Петлюру головним винуватцем та ініціатором цього ганебного явища не мають під собою достатніх підстав. У погромах брали участь і солдати денікінських військ, які в червні 1919 р. вступили в Україну. Втрачаючи підтримку широких народних мас, «головний отаман» УНР Степан Петлюра вирішив знайти вихід із тяжкого становища шляхом союзу з давнім ворогом України — Польщею, що вела колоніальну війну проти ЗУНР. Переговори про договір з Польщею, згода Петлюри віддати їй Західну Україну було ударом в спину Західноукраїнській Народній Республіці і викликало нові суперечки і дискусії в українському суспільстві та невдоволення.   Таким чином, уряд УНР, його керівник Степан Петлюра (а він себе проголосив керівником Директорії, «головним отаманом», і діяв як диктатор після виходу у відставку і від´їзду в еміграцію В. Винниченка) не спромоглися виробити політику, на основі якої б усі українські політичні сили змогли об´єднатися і захистити та утвердити українську державність. Петлюра, по суті, відмовився від підтримки свого народу і вдався до пошуків зовнішніх союзників, що не раз уже приводило Україну до поразки та національних трагедій. Навіть введення Центральною радою німецьких військ в Україну нічому не навчило деяких лідерів УНР. Не було здійснено серйозних кроків до переговорів з РСФСР та пошуків компромісу в цьому напрямі.

Боротьба з Радянською Росією та Денікиним

   Захопивши у лютому 1919 р. Київ, радянські війська продовжували тиснути на ослаблену армію Директорії на Правобережжі. Уряд УНР осів спочатку у Вінниці, згодом у Кам´янець-Подольському, а пізніше — в інших містах. Українська армія відступала до Збруча, а з другого боку сюди ж з важкими боями відступала УГА під тиском польських військ. Незабаром обидві армії об´єдналися і вели уже спільну боротьбу з агресорами.   Радянська влада, вдруге організувавшись в Україні у 1919 p., ділила між селянами ті поміщицькі землі, які ще не були захоплені ними, і виділяла великі площі під радгоспи та комуни. Одночасно вводилася «політика воєнного комунізму», складовими частинами якої були продрозкладка, одержавлення землі та обмеження вільної торгівлі. Це зразу ж викликало антирадянський повстанський рух селянства, яке вже відстояло свої права зі зброєю в руках в боротьбі проти гетьманської політики. Особливо їх дратувало створення радгоспів і комун, виділення їм великих площ землі, на які селяни самі розраховували. Обурювала і антиукраїнська національна політика окремих керівників уряду УСРР (так звана «п´ятаковщина», від імені одного із лідерів КП(б)У Г. П´ятакова, який кваліфікував боротьбу українців за національну свободу як буржуазний націоналізм).   Антирадянський селянський рух звужував і ослабляв соціальну базу радянської влади в Україні, сприяв початку контрнаступу об´єднаних сил армії УНР і УГА. Незабаром більша частина української території була звільнена від червоних військ, втому числі міста Кам´янець-Подільський, Вапнярка та ін. В липні-серпні об´єднані українські армії рушили на Київ, відтісняючи червоні війська, які одночасно вели тяжкі бої з Денікіним. 30 серпня українські частини (переважно війська УГА) захопили Київ, але кількома годинами пізніше в місто увійшли денікінські дивізії, і українські війська залишили місто.   Денікін, спираючись на підтримку Антанти, дотримувався реакційної програми знищення не лише більшовизму, а й ліквідації незалежності України, відновлення «єдиної, неділимої Росії». Не визнаючи незалежність України, він оголосив як більшовиків, так і петлюрівців ворогами. В той же час Денікін не виключав можливості знайти спільну мову з галичанами, як і консервативний уряд ЗУНР — з ним. Таким чином, сформувалось двоїсте ставлення об´єднаних українських збройних сил до білої армії, і ця тенденція виявлялася не раз пізніше. Падіння Києва мало деморалізуючий вплив на українську армію і викликало недовіру та неспокій серед українського громадянства. Уже в котрий раз в українському суспільстві виявлявся розкол, відсутність єдності. Ні українські «ліві», ні українські консерватори (ЗУНР) не вміли і не хотіли йти на компроміс.   Наприкінці літа 1919 р. вдруге була повалена радянська влада в Україні, і головною причиною її поразки були невдала соціальна політика, втрата підтримки селянства, розчарованого політикою «воєнного комунізму» та намаганнями насильницькими методами створювати радгоспи і комуни. Вороже ставлення викликала і антиукраїнська національна політика.   Через деякий час уряд України оголосив Денікіну війну (24 вересня 1919 p.). Директорія закликала всіх українців, «кому дорога демократична єдина соборна Українська республіка», до рішучого бою проти ворога. Ще за кілька днів до цього, 20 серпня, у Жмеринці між командуванням армії УНР і штабом Революційної повстанської армії України (махновців), була підписана угода про спільну боротьбу з денікінцями. Урядові кола УНР не виключали можливості спільної з більшовиками боротьби проти Денікіна, однак практичних кроків в цьому напрямку не було зроблено. В котрий раз Степан Петлюра не зміг використати можливість компромісних угод з РСФРР, які могли б у майбутньому перерости в певні форми співробітництва (замість ворогування) двох держав. Поряд з цим слід зазначити, що і уряд РСФРР не робив жодних зусиль, щоб домовитися з урядом УНР щодо організації спільної боротьби з білими арміями.   Реакційна політика Денікіна, спрямована на реставрацію напівфеодального режиму, аналогічного тому, що існував до революції 1917 p., люта ненависть до всіх інакомислячих та національно-визвольних рухів, жорстокі масові репресії проти народних мас викликали в тилу білих армій загальнонародне повстання. В цій боротьбі в підпіллі і партизанських загонах стихійно об´єднувалися українські соціалістичні групи з більшовиками. Часто-густо їх знищувала денікінська розвідка і біла офіцерня, як це було в Києві під час розправи над талановитим українським письменником Гнатом Михайличенком (лівим українським есером). Його по-звірячому вбили денікінці разом з кількома більшовиками і українськими соціал-демократами. Жорстоко розправилися денікінці із «боротьбистом» В. Чумаком та багатьма іншими.   Антиденікінський рух мав характер соціального і національно-виз-вольного повстання. Проти денікінського режиму виступили всі отамани, які мали значні збройні сили. Але найважливішу роль у розгромі денікінського тилу відіграли загони Нестора Івановича Махна, укомплектовані переважно українськими селянами. Махно народився 1889 р. в багатодітній селянській сім´ї в селі Гуляйполе на Катеринославщині. З дитинства наймитував, працював на заводі, де і втягнувся в революційну боротьбу. Належав до гуляйпільської групи «хліборобів анархістів-комуністів». За розбійницькі напади на багатіїв, так звані експропріації, був засуджений у 1916 р. разом з шістнадцятьма товаришами до смертної кари, в останній момент заміненої на довічну каторгу. В тюрмі багато читав, займався самоосвітою і сформував власне світобачення.   У 1917 р. після повалення самодержавства, повернувшись на батьківщину, поринув у політичну діяльність. Ще влітку очолюваний ним земельний комітет розділив поміщицькі землі між селянами. Це високо піднесло авторитет Махна. Сотні і тисячі селян перебували під впливом цього енергійного і вольового селянського ватажка. Створений ним у серпні 1918 р. невеликий загін повів енергійну боротьбу проти німецьких військ і органів гетьманської влади. Загін швидко зростав, як збільшувалася і популярність селянського лідера.   На початку 1919 р. Махно вперше вступив у союз з Червоною Армією і став командиром бригади. Але влітку цього ж року Троцький, нарком військових справ Радянської Росії, несправедливо звинуватив його в дезорганізації фронту, партизанщині та заколоті проти радянської влади і оголосив поза законом. Махно склав свої повноваження, але залишився на фронті об´єднавшись з невеликим загоном з отаманом Григор´євим. До Махна, який закликав червоноармійців ке відступати, а боротися з денікінцями на рідній землі, приєднувалися тисячі бійців, сотні селян і навіть великі військові підрозділи Червоної Армії. Його з´єднання перетворилося у велику силу, і він проголосив його Революційною повстанською армією України, яка в серпні 1919 р. вже нараховувала 40 тис. піхотинців і 10 тис. кавалеристів, мала на озброєнні 1000 кулеметів, поставлених на тачанки, і 20 гармат. Пересувалася вона на 18 тисячах тачанок. Без громіздких тилових служб армія була надзвичайно мобільною, просуваючись за добу на 100 км.   Ця потужна, революційно налаштована маса швидко рухалася денікінськими тилами, винищуючи живу силу та дезорганізуючи її. Денікін перекидав проти Махна кращі свої дивізії, але вони терпіли поразку за поразкою, навіть у грудні 1919 p., коли Революційну армію України охопила епідемія тифу. В момент вирішальних боїв на московському напрямку наступу Денікіна останній змушений був кинути проти армії Махна значну кількість своїх най боєздатніших полків і дивізій. Ця боротьба всіх політичних сил та армії УНР в тилу Денікіна сприяли розгрому денікінського наступу і переходу в успішний контрнаступ Червоної Армії.   На початку січня 1920 р. підрозділи Революційної повстанської і Червоної армій зустрілися. Махновці заявили про свій намір зайняти одну з ділянок фронту для спільної  боротьби проти біляків. Але командування Червоної Армії мало намір знищити махновців. 9 січня за ініціативою Троцького Все укрревком, верховний і надзвичайний орган радянської влади в Україні, знову оголосив Махно поза законом. Аргументувалося це досить дивно: начебто він та його група зрадили український народ, запродавшись польським панам, хоча всім було відомо, що армія Нестора Махна діяла на півдні України, за тисячі кілометрів від Польщі. Всіх, хто підтримував Махна і його армію, чекали жорстокі покарання. До осені 1920 р. частини Червоної Армії, змінюючи одна одну, намагалися методами «червоного терору» розгромити махновців, але безуспішно.   Скориставшись тим, що Червона Армія сконцентрувала всю увагу на боротьбі з армією Махна, залишки денікінських військ зосередилися в Криму. Остаточний розгром денікінщини, який можна було здійснити при союзі Червоної і Української революційної армій, тепер відклався на невизначений час. Слід зазначити, що в радянській історичній літературі поразка Денікіна подавалася однобоко і неповно, а роль Махна в його розгромі замовчувалася. Недостатньо підкреслювалася і роль українських соціал-демократів та українських есерів. Не применшуючи героїчної боротьби більшовиків, слід віддати належне й іншим анти денікінським силам. Але вирішальною силою було українське селянство, робітництво та інтелігенція, що стали соціальною основою всього руху опору. Ці сили складали і значну частину Червоної Армії, яка разом з союзниками завдала поразки величезному білогвардійському наступу.

Джерела

Винниченко В Відродження нації . У З – х .ч – К 1990 . – Ч 2-3 .

Конституційні акти України 1917 – 1920 р Невідомі конституційні України — К , 1992.

Народне віче Буковини 1918 – 1993 : Документи і матеріали – Чернівці 1994

Національні відносини в Україні у ХХ ст. : Збірник докум . і матер – К ., 1994

Петлюра С . Статті .- К ., 1993

. 6 Турченко Ф. Новітня історія України. Частина перша. 1917-1939. 10 клас. К.: Генеза, 2002

. 7 Кульчицький С., Шаповал Ю. Історія України (1914-1939): Підручник для 10-го класу. К.: Генеза, 2003.

. 8 Гупан Н. М., Пометун О. І. Новітня історія України: 1914-1939: 10 кл.: Навч. посіб. — К.: А.С.К., 2003.

Міністерство освіти і науки молоді та спорту

Чернівецький національний університет . ім. Ю. Федьковича

Реферат : На тему

Спільна боротьба УНР та ЗУНР проти іноземних

загарбників

Виконала

Студентка 318 групи

Напрям (дошкільна освіта )

Костюк Ірина

Чернівці 2014 р




map