реферат педагогіка



ВСТУП

Виховання — важливий фактор розвитку і формування особистості. Воно коректує вплив спадковості й середовища з метою реалізації соціальної програми розвитку особистості. Воно відбувається у процесі навчання і в спеціальній виховній роботі з учнями в позаурочний час в навчальному закладі та за її межами.

Виховання розглядається як процес цілеспрямованої і свідомо контрольованої соціалізації (шкільне, сімейне, релігійне виховання); як своєрідний механізм управління процесом соціалізації, ідеальною метою якої є людина, що відповідає соціальним вимогам і одночасно протистоїть негативним тенденціям у розвитку суспільства, життєвим обставинам, які гальмують розвиток її індивідуальності. Виховання виконує дві основні функції: упорядковує увесь спектр впливів на особистість і створює умови для прискорення процесів соціалізації з метою розвитку особистості.

Результативність виховного впливу залежить від відповідності мети, змісту і методів виховання досягнутому рівню розвитку дитини. У цьому розумінні виховання є головною силою, яка здатна сформувати повноцінну особистість.

В протилежному випадку виникає так звана дидактогенія — виникнення негативних психічних процесів у структурі особистості учня (пригнічений стан, страх, фрустрація — уявлення про труднощі і не вирішується проблем навчання і виховання), викликане нетактовною, неетичною, непедагогічною поведінкою, впливом педагогів та батьків, що негативно позначається на діяльності і міжособистісних відносинах студентів, на їх настрої і світовідчутті. На цьому ґрунті і метушні  виникають своєрідні механізми захисту, що ускладнюють процес навчання і виховання. Мова йде про так званий «опір вихованню» — стан дитини (підлітка), яке проявляється в неприйнятті, ігноруванні, протистоянні всім або окремим компонентам виховного процесу.

В цьому контексті надзвичайно важливим є розуміння педагогами шляхів подолання опору вихованню.

Роль виховання у розвитку людини і формуванні її особистості

Виховання — система виховних заходів, спрямованих на формування всебічно і гармонійно розвиненої особистості [2, с. 43]. Воно коректує вплив спадковості й середовища з метою реалізації соціальної програми розвитку особистості. На відміну від соціалізації, яка відбувається в умовах стихійної взаємодії людини з навколишнім середовищем, виховання розглядається як процес цілеспрямованої і свідомо контрольованої соціалізації (шкільне, сімейне, релігійне виховання); як своєрідний механізм управління процесом соціалізації, ідеальною метою якої є людина, що відповідає соціальним вимогам і одночасно протистоїть негативним тенденціям у розвитку суспільства, життєвим обставинам, які гальмують розвиток її індивідуальності. Виховання виконує дві основні функції: упорядковує увесь спектр впливів на особистість і створює умови для прискорення процесів соціалізації з метою розвитку особистості. Сила виховного впливу полягає в цілеспрямованості, систематичності та в кваліфікованому керівництві. Слабкість виховання в тому, що воно базується на свідомості людини і вимагає її участі, натомість спадковість і середовище діють несвідомо і підсвідомо. Саме цим визначається роль, місце, можливості виховання у формуванні людини.

Роль виховання оцінюється по-різному, причому діапазон цих оцінок дуже широкий — від ствердження його повного безсилля і безглуздя (при несприятливій спадковості й поганих впливах середовища) до визнання єдиним засобом зміни людської природи.

Без сумніву, виховання не може вплинути на особливості таких фізичних рис, як колір очей, волосся, шкіри, загальну конституцію дитини. Проте може вплинути на її загальний фізичний розвиток, адже шляхом спеціального тренування і вправ можна зміцнити й загартувати здоров’я людини, що, в свою чергу, відіб’ється на її активності та працездатності.

Природні задатки можуть розвинутись у здібності лише під впливом виховання і залучення людини до відповідного виду діяльності. Для розвитку задатків і перетворення їх у здібності, і навіть для розвитку таланту, потрібні працездатність і працелюбність. Останні є тими якостями, що досягаються у результаті виховання.

Виховання вносить у долі людей різний внесок: від незначного до максимально можливого. Вихованням можна багато досягти, але повністю змінити людину не можна. Гасло «виховання може все», з яким неодноразово виступала педагогіка, себе не виправдало [1, с. 18].

Спеціальні дослідження Н.І. Ладигіної-Котс показали, що виховання здатне забезпечити розвиток певних якостей, лише спираючись на закладені природою задатки. Виховання малят мавпи в однакових з дитиною умовах показало, що малята мавпи, маючи такі самі контакти з людьми, отримуючи добре харчування і догляд, тим часом не набувають жодної психічної якості, властивої людині [9, с. 85].

Сприймання людиною виховного впливу залежить від рівня її підготовки до цього сприймання, який зумовлений впливом спадковості й середовища. Діапазон сприймання впливу дуже широкий — від повного ігнорування виховних вимог до абсолютного підкорення волі вихователя. Існуючий «опір вихованню», як протидія зовнішній силі, що виходить від вихователя, вирішує долю кінцевого результату.

Ще Л. Виготський стверджував, що результативність виховного впливу залежить від відповідності мети, змісту і методів виховання не тільки досягнутому рівню розвитку дитини —- «рівню актуального розвитку», а й «зоні найближчого розвитку. Орієнтуючись на процеси, які ще не дозріли, знаходяться в стадії становлення, вихователь може створити нову «зону актуального розвитку», повести за собою розвиток.

У цьому розумінні виховання є головною силою, яка здатна сформувати повноцінну особистість.

Фізичний, духовний, соціальній, психічний розвиток особистості здійснюється в діяльності.

Під поняттям діяльність розуміють усю різноманітність занять людини, все те, що вона виконує [11, с. 99]. Основними видами діяльності дітей і підлітків є гра, навчання, праця. За спрямованістю виділяють пізнавальну, громадську, художню, спортивну, технічну, ремісницьку та гедонічну (спрямовану на отримання задоволення) діяльність. Особливим видом діяльності є спілкування.

З глибини століть дійшли до нас мудрі спостереження:«Хто, будучи навіть дорослим, уміє говорити лише одними словами, а не справами, той людиною вважатися не має права». (Я.А. Коменський)

«Що людина робить, такою вона і є». (Г. Гегель).

«Без явно посиленої працьовитості немає ні талантів, ні геніїв». (Д.І. Менделєєв).

«Діяльність — шлях до знань». (Б. Шоу).

«Ніщо так людину не вчить, як досвід». (А.С. Макаренко).

«Якщо ви вдало оберете працю і вкладете в неї всю свою душу, то щастя само вас знайде». (К.Д. Ушинський) [15, с.300].

Висловлювання видатних людей свідчать про прямий зв’язок між інтенсивністю діяльності й результатами розвитку. Чим більше працює людина в певній галузі, тим вищий рівень її розвитку в ній. Звичайно, рамки дії цієї закономірності не безмежні. Вони регламентуються здібностями, віком, організацією самої діяльності та ін.

Діяльність може бути активною і пасивною. Робота, що виконується без бажання, настрою не забезпечує високих результатів розвитку. Ефективний розвиток відбувається лише в процесі активної, емоційно забарвленої діяльності, в яку людина вкладає всю душу, повністю реалізує свої можливості, виражає себе як особистість. Така діяльність приносить задоволення, стає джерелом енергії і натхнення. Ось чому важлива не стільки діяльність сама по собі, скільки активність особистості, що виявляється в цій діяльності.

Виховання відіграє головну роль у розвиткові особистості лише за умови, якщо воно позитивно впливає на внутрішнє стимулювання її активності щодо роботи над собою, тобто коли розвиток набуває характеру саморозвитку. Ось чому Л.М. Толстой порівнював розвиток людини з тим, як росте плодоносне дерево. Адже в буквальному смислі людина його не вирощує — воно само росте. Вона лише копає землю, вносить добрива, обрізає зайве гілля, тобто створює необхідні зовнішні умови, які сприяють його саморозвитку. Сам же розвиток відбувається за своїми внутрішніми законами. Дещо подібне спостерігається і в саморозвитку особистості. Хоча він і відбувається під впливом соціальних і виховних факторів, але вони розвивають і формують особистість лише певною мірою, завдяки якій викликають позитивний відгук у її внутрішній сфері й стимулюють власну активність у роботі над собою.

А. Дістервег твердив, що розвиток і освіта жодній людині не можуть бути дані чи повідомлені. Кожен, хто бажає до них приєднатися, повинен досягти цього власною діяльністю, власними силами, власним напруженням.

Розуміння ролі активності самої людини у власному розвиткові дозволяє педагогу цілеспрямовано організовувати діяльність школяра, ставити його в позицію активного діяча, озброювати такими способами діяльності, які дають змогу активно виявляти свої сили; вивчати його особистісну своєрідність, розкривати потенціальні можливості, тобто розумно спрямовувати процес розвитку особистості.

Структурними елементами процесу виховання є мета, завдання, закономірності, принципи, методи, засоби, результати виховання та їх коригування.

Структура процесу виховання охоплює такі етапи:

1. Оволодіння знаннями, нормами і правилами поведінки. Це перший етап входження в систему виховного впливу, на якому діють норми, правила, особливості життєвої поведінки. Людина (дитина) стає членом певної соціальної системи (сім’ї, колективу), де вже діють певні правила, норми, яких їй доведеться дотримуватись.

2.  Формування почуттів (стійких емоційних відношень людини до явищ дійсності). Вони сприяють трансформації певних дій особистості із сфери розумового сприймання у сферу емоційних переживань, що робить їх стійкими, та активізації психічних процесів людини.

3.  Формування переконань (інтелектуально-емоційного ставлення суб’єкта до будь-якого знання як до істинного або неістинного). Переконання, що грунтуються на істинних знаннях, будуть, з одного боку, своєрідним мотивом діяльності, а з іншого — «стрижнем» поведінки особистості. Тому виховання дітей і є формуванням у них психологічного «стрижня», без якого особистість буде безвольною, позбавленою власного «Я».

4.  Формування умінь і звичок. Формування умінь (засвоєного способу виконання дій, основаного на сукупності набутих знань і навичок) і звичок (схильності людини до відносно усталених способів дій) потребує поступовості й систематичності вправляння, посильності та доцільності поставлених вимог, їх відповідності рівню розвитку учнів. Воно пов’язане з активною діяльністю особистості у сфері реальних життєвих ситуацій [4, с. 8].

Процес виховання — динамічний, неперервний, безупинний. Його рушійними силами є сукупність суперечностей, вирішення яких сприяє просуванню до нових цілей. За своєю природою суперечності можуть бути внутрішніми й зовнішніми.

До внутрішніх суперечностей належать:

а) суперечність між зростаючими соціально значущими завданнями, які потрібно розв’язати вихованцю, і можливостями, що обмежують спрямовані на їх розв’язання його вчинки та дії. Ця суперечність супроводжує виховання особистості, тому її розвиток може призупинитися, якщо не ставити перед нею нових ускладнених завдань;

б) суперечність між зовнішніми впливами і внутрішніми прагненнями вихованця. Виховний процес повинен так вибудовуватися, щоб його зміст або форми реалізації цього змісту не викликали спротив у вихованця.

Серед зовнішніх суперечностей виокремлюють: а) невідповідність між виховними впливами школи і сім’ї. Нерідко батьки не дотримуються вимог, які висуває до їхніх дітей школа, внаслідок чого порушується єдність вимог, що негативно позначається на вихованні школярів;

б) зіткнення організованого виховного впливу школи зі стихійним впливом на школярів зовнішніх обставин. До таких негативних чинників належать вуличні підліткові групи, низькопробні твори масової культури та ін. Вирішення цієї суперечності можливе лише за умови формування у школярів внутрішньої стійкості й уміння протистояти негативним явищам;

в) неоднакове ставлення до учнів учителів, які не завжди дотримуються принципу єдності вимог, внаслідок чого в учнів формується ситуативна поведінка, пристосовництво, безпринципність, що негативно позначаються на виховному процесі взагалі;

г) суперечність, породжена наявністю в окремих учнів досвіду негативної поведінки, їх постійними конфліктами з педагогами, однокласниками, батьками. Йдеться про сформований динамічний стереотип, який характеризується постійними, стабільними, стійкими негативними нервовими зв’язками, що створює особливі труднощі у перевихованні. Ця категорія школярів потребує спеціальної виховної роботи.

Попри тимчасовість зовнішніх суперечностей, вони, однак, можуть знижувати ефективність виховного процесу. Тому їх виявлення й усунення повинні перебувати завжди в центрі уваги педагогів. 

В протилежному випадку виникає так звана дидактогенія.

«Дидактогенія — це виникнення негативних психічних процесів у структурі особистості учня (пригнічений стан, страх, фрустрація — уявлення про труднощі і не вирішується проблем навчання і виховання), викликане нетактовною, неетичною, непедагогічною поведінкою, впливом педагогів та батьків, що негативно позначається на діяльності і міжособистісних відносинах студентів, на їх настрої і світовідчутті. На цьому ґрунті і метушні  виникають своєрідні механізми захисту, що ускладнюють процес навчання і виховання. Мова йде про так званий «опір вихованню» [8, с. 66].

Поняття «опору вихованню»

«Опір вихованню» з позиції педагога — це труднощі у навчанні і вихованні студентів, а з позицій підлітка — це різні форми і варіації опору виховання. Небажання підлітка бути таким, яким ми намагаємося його зробити, це цілком природня поведінка, оскільки оцінка тій або іншій ситуації у вихователя і того, кого виховують, базується на тій системі поглядів, яка сформулювалася у них в силу різних зовнішніх умов або через психологічні особливості кожного індивідуума. Тому виховуваний не може зрозуміти і прийняти ту модель, яку нав’язує вихователь. У практиці в умовах сучасного ВНЗ посилився «опір виховання». Змінилися умови. У  повсякденній практиці виховання педагоги зустрічаються з конкретними проявами опору виховання [8, с. 68], наприклад такими як відчуження – це система стосунків людини з довкіллям, при яких всі соціальні цінності (товариство, дружба, культура, освіта, виховання та ін.) і їх носії (а значить, і педагоги) усвідомлюються як протилежні його власних поглядів, прагненням — від хворобливого відчуття відмінності до повного неприйняття і навіть ворожості. Наслідком цього є, як правило, поступовий відхід з-під впливу вихователів. Нерідко відчуження супроводжується долученням до вживання алкоголю і нікотину, наркотиків і токсичних речовин [1, с.145].

Опір вихованню — це стан дитини (підлітка), яке проявляється в неприйнятті, ігноруванні, протистоянні всім або окремим компонентам виховного процесу. Воно може виражатися в прихованих або відкритих формах — словесних, емоційно-вольових, поведінкових.

Основні прояви такі: 

небажання вчитися, займатися суспільно корисною діяльністю; 

конфлікти з оточуючими (явні чи приховані); 

непокору вимогам і правилам; девіантну поведінку; різні форми відкритого протесту всьому; 

відстороненість від спілкування з оточуючими, заглиблення в себе; 

Супутні явища: конформізм і нонконформізм, ефекти «ореолу», «бути як всі», «ми і вони»; психічна атака, шкільний булінг, вживання нервово-стимулюючих засобів; неадекватні захисні реакції, посилення нервово-психічних захворювань; підлітковий суїцид . 

Мова йде про сформовані у житті людини соціально-педагогічні ситуації, життєві події і обставини, які можуть дати збої в розвитку і вихованні дитини (підлітка). Навчання і виховання таких дітей ускладнене навіть у добре організованому навчально-виховному процесі. Найбільшу складність для педагога представляють діти «групи ризику» (які довго знаходяться в ситуаціях ризику).

Виділяють наступні групи: 

на основі стану здоров’я та особливостей розвитку; 

у зв’язку з особливою «соціальною ситуацією розвитку»; 

на основі негативної історії життя і виховання; 

постраждалі від сімейної і шкільної «Дидактогенії»; 

на основі криміногенної ситуації розвитку. 

Важковиховуваність підлітків — це характеристика стану розвитку та виховання дитини (підлітка), при якому організований виховний процес виявляється малоефективним або неефективним. Суть її і природи визначив ще А.С. Макаренко: «Важковиховуваність — це не технічна дефективність особистості, а зіпсовані відносини особи з суспільством».

Для важковиховуваних характерні: відхилення в свідомості, емоційно-вольовій сфері та поведінці; об’єктивно-суб’єктивні джерела виникнення та специфічні прояви. Необхідно відзначити двосторонній характер взаємодії: неадекватність педагогічних впливів на школяра і негативний вплив деформованої особистості підлітка на навчально-виховний процес. 

Основні шляхи подолання «опору виховання»

Стратегія і логіка, основні ідеї подолання опору вихованню в навчально-виховному процесі повинні бути збудовані у двох основних напрямках роботи педагогів та освітньої установи в цілому. 

Дві мети роботи 

Мета-мінімум — подолання недоліків розвитку і виховання; соціально-педагогічна реабілітація і рішення задач перевиховання підлітків.

Мета-максимум — рішення загальних завдань виховання різнобічно розвиненої особистості, що самоактуалізується. 

Соціально-педагогічна реабілітація (як мета-мінімум) — це система спеціальних заходів громадського характеру, цілеспрямованих заходів освітніх установ і під їх керівництвом родини, а також систематичних виховних впливів, спрямованих на подолання або послаблення недоліків фізичного, психічного і соціального розвитку дітей в загальній системі виховання особистості. 

Виховання (як мета-максимум) — це творчий цілеспрямований процес взаємодії педагога і вихованців по створенню оптимальних умов для оволодіння дітьми соціокультурними цінностями суспільства і для розвитку їх індивідуальності з метою самоактуалізації особистості. Суть виховання, його призначення — освоєння, вибудовування відносин доросліючої людини з навколишньою дійсністю, живою і неживою природою, з соціокультурними цінностями, з людиною і її сутнісними потребами, з самим собою як найвищою цінністю. І в тому числі — з освітою, як однієї з людських цінностей [11, с. 67]. 

Педагогіку хвилює питання про те, як впоратися в опором вихованню, як зробити виховання не тільки ефективним, але й приємним і радісним і для педагога, і для студентів. Зупинимося на деяких основах діяльності педагога — ідеях, реалізація яких дозволить успішно долати опір виховання.

Перша. Повна впевненість у тому, що немає такої поганої людини, якої б гарне виховання не зробило кращим.

Друга. Вибір правильної логіки виховного впливу: прийняти таким вихованця таким, який він є.

Третя. Широко використовувати у вихованні метод сублімації — перемикання, перенесення з одних цінносні орієнтації та видів діяльності на інші, більш соціально цінні. У практиці це моральне виховання стимулювання (через почуття симпатії, вираз любові) різноманітних видів діяльності.

Четверта. Починати з малого, простого, легкого, але з швидко відчутним результатом.

П’ята. Частіше використовувати такий прийом, як перенесення знань, умінь  і  навичок,  —  прийом  використання  вже  наявних  знань,  умінь  і навичок або їх елементів для формування нових.

Шоста. Стрижнем всієї діяльності зробити акцент на підняття престижу особистості у власних очах і в очах оточуючих — однолітків і дорослих.

Сьома. Особлива інструментовка методів і прийомів виховання при подоланні опору виховання, а саме: похвала, позитивні аванси, непряме несхвалення, жарт.

Восьма. Допомогти знайти друга, близького за  духом, тобто щоб людина не почувала себе самотньо.

В кожному конкретному випадку опору вихованню педагог творчо виробляє абсолютно унікальну програму своїх дій: визначення мети та завдань, вибір змісту, форм, методів і прийомів [1, с.149].

Не варто також недооцінювати виховного потенціалу навчання. Він реалізується за допомогою змісту і методики, оцінки учня і особистості вчителя як суб’єкта виховання. Наш досвід свідчить, що включення важковиховуваних школярів в дослідницьку, креативну діяльність (зрозуміло, з використанням спеціальних підходів та технологій) дозволяє навіть дітям з девіантною поведінкою, ставши успішними, включитися в загальний навчально-виховний процес. 

У педагогічному досвіді склалася і виправдала себе також ідея «точок опори» як мети педагогічної реабілітації та виховання студентів. Євген Євтушенко висловив думку: «… спрага точки опори — одне із найпрекрасніших якостей людини, якщо ця точка опори не ґрунтується на чиїхось кістках, на придушенні людини людиною. Є помилкові точки опори: влада, гроші, експлуатація, насильство — такі точки опори аморальні … ». 

У кожної людини повинні бути свої «точки опори», які допомагають в житті: дозволяють самореалізуватися і бути в повній мірі щасливим, вижити, вистояти, зберегти свою людську гідність в нещасті, в найскладніших ситуаціях. Але вони, ці «точки опори», не даються людині згори, не звалюються на нього як манна небесна, не приходять як сьогохвилинне осяяння. Вони — результат всієї попередньої життя, плід великої праці його фізичної сутності, його розуму і душі. Стимулювання розвитку цих точок опори при вихованні особливих дітей (підлітків) — одна з продуктивних ідей, що виправдали себе в практиці виховання. У людини мислячої, яка живе повноцінним різнобічної людським життям, цих «точок опори» п’ять. 

По-перше, природа, бо людина сама — плоть від плоті, кров від крові — твір її, а тому повинен жити за її законами. І саме в природі знаходить він гармонію життя. Вона — для радості, відпочинку і різних способів самовіддачі, самовираження. Вона важливий засіб виховання. 

По-друге, справа, яку людина робить. З насолодою, радістю, професійно, творчо, красиво. Причому не тільки робота. Будь-яка справа: пече господиня пироги, наводить порядок і красу в будинку, чи розповідає мама чи бабуся казку малюкові, майструє батько чи дід що-небудь по дому або зайнятий своїм хобі. Будь-яка справа. 

По-третє, культура. У всіх її проявах: наука і техніка, література, музика, живопис, театр, кіно, архітектура, культура спілкування і поведінки, мода (в одязі, інтер’єрі, стилі і тоні відносин з людьми), культура мови. При цьому у людини повинна бути розвинена потреба в цінностях культури і сформовано відраза до безкультурності, а рівно і до псевдокультури, настільки активно заполоняє наш життєвий простір. 

По-четверте, — оточуючі люди. Не тільки мати і батько чи власні діти і внуки. Не тільки кохані. Але й інші люди — з різним ступенем любові і спорідненості: знайомі і незнайомі, приятелі, товариші по роботі і дозвіллю, друзі. Та й просто зустрічні. 

По-п’яте, — сама людина як найвища цінність. Із усвідомленим почуттям власної гідності. З гордістю і скромністю, з дієвою любов’ю до себе самого і до оточуючих людей. З її самодостатністю і непереборною потребою до самопізнання і саморозвитку. Це дозволить втілити в життя мудру життєво-педагогічну ідею, висловлену О. Уайльдом: «Щоб виховати дітей добрими, треба зробити їх щасливими». 

Вирішення завдання опору навчанню бачиться також у формуванні інформаційної культури та розвитку дивергентного мислення. Обґрунтування  змісту  інформаційної  культури  особистості  допоможе більш чітко формулювати цілі навчання і виховання, більш ефективно використовувати наявні засоби впливу на людину.

Інформаційна культура— це рівень умінь цілеспрямованої роботи з інформацією, використання нових інформаційних технологій для роботи з нею. Найбільш часто це поняття застосовується для характеристики широти знань. Від випускників ВНЗ потрібна спеціальна підготовка, яка заснована на застосуванні інформаційно-комунікаційних  технологій.  А  для  цього  необхідно володіння аналітичним мисленням і комп’ютерними технологіями, що вносить корективи в їх підготовку. Визначальною якістю стає здатність до творчості, до засвоєння і застосування знань, наявність професійного мислення. Відомо, що фахівець високого класу, здатний адаптуватися до умов ринкової економіки, повинен бути творчим працівником- професіоналом, які реалізують ефективно у своїй діяльності набуті знання. Інформаційна складова, видається нами як уміння користуватися комп’ютерною технікою та іншими засобами зв’язку та інформації, спираючись на розвинене просторове мислення, включаючи телекомунікаційні мережі; вміння користуватися всіма видами технічної інформації, що забезпечує розвиток виробництва.

Слід зазначити, що крім специфічних професійних знань і умінь сучасний  фахівець  повинен  мати  особливі  професійно  важливими якостями особистості, такими як «переносити» знання та уміння з однієї області   діяльності  на   іншу,   уміння   самостійно   розробляти   способи вирішення професійно нових завдань, творчо мислити, бути професійно мобільним, комунікабельним. Але студенти часто не можуть здійснити правильне рішення тієї або іншої проблеми з-за лінійного (одновимірного, конвергентного) стилю мислення, що передбачає жорстко певний хід думки, однозначний зв’язок між явищами. Яскраво виражена одномірність мислення перешкоджає адекватному розуміння ситуації, сприйняття інших людей і ускладнює міжособистісне спілкування. Протилежністю лінійного мислення є багатовимірне (багатоваріантне, альтернативне) дивергентне мислення. Для нього характерне відсутність жорсткої зв’язку між явищами, причинами і їх наслідками. Дивергентне мислення (мислення в різних напрямках) — припускає кілька або безліч відповідей на одне питання.

Людина, що володіє розвиненим дивергентним мисленням, не тільки

може генерувати велику кількість відповідей на будь-яке питання, але стає здатною до толерантності. Толерантність — здатність людини чути і поважати думки інших, неворожо зустрічати думки, відмінні від свого. Дивергентне мислення виступає основою толерантності. Фактично дивергентне мислення дозволяє породжувати безліч різноманітних оригінальних ідей в нерегламентованих умовах діяльності. Дивергентне мислення спирається на уяву. Воно припускає, що на одне питання може бути декілька відповідей, що і є умовою породження оригінальних ідей і самовираження особистості.

 Основні характеристики дивергентного мислення:

1. Цілісність і системність — здатність створити цілісний образ професійній діяльності в конкретній моделі освіти.

2. Рефлексивність — усвідомлення рівня особистої професійної компетентності на основі інформації про різні моделі освіти, здатність коригувати свою діяльність в залежності від ситуації, яка виникла.

3. Інноваційність — володіння інформацією про системну перебудову

діяльності освітніх установ.

4. Критичність — володіння інформацією про різні моделі освіти як умова об’єктивного аналізу феноменів освіти, вміння використовувати зразки діяльності як орієнтири в самооцінці своєї професійної компетентності.

5. Здатність до самовизначення в ситуації невизначеності — володіння інформацією, що дозволяє орієнтуватися в потоці нових ідей і освітніх технологій; здатність до швидкої орієнтації в ситуації освіти, адаптації до культурного середовища освітньої установи.

6. Гнучкість — знання системної перебудови мислення та педагогічної діяльності у вариативній освіті.

7. Продуктивність — здатність генерувати нові ідеї, творча активність в дослідницькій та професійно-педагогічної діяльності.

На заняттях можуть застосовуватися наступні методи розвитку дивергентного мислення: оповідання, моделювання, доказ, метод «мозкового штурму» або «мозкової атаки», метод розкладання на частини, морфологічний аналіз. Основними засобами формування дивергентного мислення з’явилися наступні: робота з першоджерелами, питання, завдання для  самостійної  роботи,  наочність.  Принцип  активно-діяльнісного розвитку особистості вимагає чіткої орієнтації всієї освіти на розвиток дивергентного стилю мислення, широкої ерудиції, високої професійної компетентності. Дослідження дивергентного мислення доводять, що найважливішою його характеристикою є становлення дослідницької активності. Процес розвитку мислення студента виявляється спрямованим на активізацію його внутрішніх особистісних ресурсів з тим, щоб, включаючись в професійну діяльність, людина могла повною мірою реалізувати себе в професії.

У сукупності ці ідеї і дозволяють вирішити проблему профілактики і подолання опір вихованню особливих підлітків, успішно вирішувати проблеми їх педагогічної реабілітації та виховання в будь-якому освітньому закладі.

ВИСНОВКИ

Основами діяльності педагога, реалізація яких дозволить успішно долати опір виховання є:

Перша. Повна впевненість у тому, що немає такої поганої людини, якої б гарне виховання не зробило кращим.

Друга. Вибір правильної логіки виховного впливу: прийняти таким вихованця таким, який він є.

Третя. Широко використовувати у вихованні метод сублімації — перемикання, перенесення з одних цінносні орієнтації та видів діяльності на інші, більш соціально цінні. У практиці це моральне виховання стимулювання (через почуття симпатії, вираз любові) різноманітних видів діяльності.

Четверта. Починати з малого, простого, легкого, але з швидко відчутним результатом.

П’ята. Частіше використовувати такий прийом, як перенесення знань, умінь  і  навичок,  —  прийом  використання  вже  наявних  знань,  умінь  і навичок або їх елементів для формування нових.

Шоста. Стрижнем всієї діяльності зробити акцент на підняття престижу особистості у власних очах і в очах оточуючих — однолітків і дорослих.

Сьома. Особлива інструментовка методів і прийомів виховання при подоланні опору виховання, а саме: похвала, позитивні аванси, непряме несхвалення, жарт.

Восьма. Допомогти знайти друга, близького за  духом, тобто щоб людина не почувала себе самотньо.

В кожному конкретному випадку опору вихованню педагог творчо виробляє абсолютно унікальну програму своїх дій: визначення мети та завдань, вибір змісту, форм, методів і прийомів.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Вітенко І.С., Борисюк А.С., Вітенко Т.І. Основи психології. Основи педагогіки: Навчально-методичний посібник. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2006. – 200 с.

Волкова Н.П. Педагогіка: Посібник для студентів вищих навчальних закладів. — К.: Видавничий центр “Академія”, 2003. — 576 с.

Гончаренко С.У. Український педагогiчний словник. / Гончаренко С.У. – К.: Либiдь, 1997. – 376 с.

Демиденко В.К. Навчання, виховання та розумовий розвиток. — Бердянськ, 2002. — 47 с.

Державна національна програма «Освіта. Україна XXI століття» // Освіта. — 1993. — № 44-46.

Законодавство про освіту. – Х.: ПП «ІГВІНІ», 2005. – 240 с.

Коваленко Е.Э. Методика профессионального обучения. / Коваленко Е.Э. Х.: Изд-во «Штрих», 2003. – 480 с.

Курлянд З.Н. Педагогіка: Навчальний посібник. / Курлянд З.Н. – Х.: ТОВ «Одіссей», 2003. – 352с.

Ладигіна-Котс М.М. Розвиток психіки в процесі еволюції організмів. / Ладигіна-Котс М.М. «Радянська наука», 1958.- 324с.

Лозниця  В.С.  Психологія  і  педагогіка:  основні  положення.  Навчальний посібник для самостійного вивчення дисципліни. / Лозниця В.С. – К.: Ексоб, 2001. –304 с.

Маленкова Л.И. Теория и методика воспитания: учеб. пособ. / Маленкова Л.И. — М.: Педагогическое общество России, 2002. — 480 с.

Медична деонтологія / За ред. Хомутова В.І. – Харків, 1999.

Механізми інтелектуального розвитку // Завуч. — 2005. — № 22 (серпень). — 45с.

Назар П. С., Віденський Ю. Г., Грандо О. А. Основи медичної етики.— К.: Здоров’я, 2002.— 344с.

Основи психології і педагогіки : навчальний посібник / О. М. Степанов, М. М. Фіцула. — 2-ге вид., виправ., доп. — Київ : Академвидав, 2006. — 520 с.






map