реферат вечорниці



Міністерство освіти та науки України

Рівненський державний гуманітарний університет

Реферат на тему Вечорниці – традиційна форма організації молодіжного дозвілля

Виконала

Студенка 1 курсу

Групи ДПМ-11

Ткачук А. С.

Перевірив

Викадач Підцерковна Я.Й

Рівне-2014

План

Вступ

1. Дівочі та парубочі громади

2. Вечорниці

3. Організація вечорниць

4. Проведення вечорниць

5. Вечорниці у свята

6. Вулиця. Організація

7.Проведення вулиці

8. 3 минулого до сьогодення

Висновок

Література

Вступ

Кожна нація, кожен народ, навіть кожна соціальна група має свої звичаї, що виробилися протягом багатьох століть і освячені віками. Становлення народно-традиційної культури українців тривало довгі століття. Щоб витворитися у культурно-побутове, традиційно-виробниче, моральне, духовне явище, яке сприймається усім народам, стає його суттю, відбувався складний процес добору. Бо лиш те здобуває право на існування, що відповідає багатьом компонентам буття людського колективу, характеру людини. Упродовж багатьох століть український народ безупинно творив своє, тільки йому властиве духовне середовище, наповнюючи його своєрідними обрядами, ритуалами. Фактично формувався внутрішній світ українців, осягався весь навколишній простір, закладалися світоглядні засади. Актуальність даного дослідження полягає в тому, що наші часи позначені небувалим зростанням інтересу до проблеми вітчизняної історії, витоків національної культури, до непересічних досягнень минулого. Об’єктом дослідження є український народ, що як і кожен народ – є своєрідний, створений тільки йому притаманними фарбами образ. Предметом дослідження є звичай українського народу в даному випадку це – вечорниці, як спосіб дівочих і парубочих гулянь, традиційного відпочинку. Мета полягає в тому, щоб поглибити знання свого родоводу, історичних, та культурних надбань предків необхідні не лише для піднесення національної гідності, а й для використання кращих традицій у практиці сьогодення.

1. Дівочі та парубочі громади

Традиційні форми громадського побуту українців найтіснішим чином пов’язані з сільською територіальною общиною – громадою. Утворена на стадії первісного родового ладу сільська громада остаточно сформувалась у період раннього феодалізму. В середні віки вона існувала в Україні під назвою копа, купа і була органом місцевого самоврядування.

Протягом віків в українському селі складався узвичаєний порядок соціалізації особи – прилучення її до життєвих норм і цінностей колективу. Громадська зрілість людини пов’язувалась із здатністю створити власну сім’ю й вести самостійне господарство. Шлюбу передував період парубкуванню і дівування, який наступав для хлопців у 17–18 років і дівчат у 15–16. У народі вважали, що в цьому віці хлопець здатний вже бути повноцінним косарем, а дівчина – доброю пряхою.

Колись на Україні досягнувши повноліття, молодь об’єднувалась у самостійні статево-вікові групи, так звані дівочі та парубочі громади. Вони мали свої специфічні звичаї і традиції й комплектувалися за територіальним принципом. Невеликі села мали одну парубочу громаду а великі – кілька, що формувалися в окремих частинах села.

На чолі дівочої громади стояла старша дівка — «та, котра вела порядок між дівчатами»; називали її отаманшею. На чолі парубочої громади був старший парубок — отаман, береза. Ватажка обирали раз на рік в кожній громаді.

Отаман та отаманша були довіреними представниками своїх громад, вони залагоджували сварки, влаштовували забави та мали вирішальний голос у прийнятті нових членів.

В обох громадах — дівочій і парубочій — були свої харчові запаси і каси, які складалися з реґулярних внесків членів. Ці каси мали на меті служити релігійним потребам і покривати видатки при організації традиційних свят і розваг.

До парубочої громади приймали захожих хлопців з інших сіл або молодняк («кашоїдів»), що, підрісши, заявляв своє бажання парубкувати. Щоб прийняти нового члена, треба було згоди всієї громади.

Процедура прийняття до парубочої громади «місцями досі зветься „коронуванням» й імітує старе всажаннє на коня, піднесеннє на князівство, на ватажківство і т. под.»

«Коронування» відбувалося так: кандидат у парубки з’являвся на збори громади, «відважував» кожному членові низький поклін і давав обіцянку: «Горілку пить, до дівчат ходить і всіх добрих парубочих звичаїв дотримуватись!» Громада підхоплювала свого нового члена на руки і кілька разів підкидала вгору, співаючи хором:

Посіяли дівки льон…

Зв’язок цієї пісні з моментом «коронування», як думає Михайло Грушевський, полягає в таких словах:

На конику удалець,

Що за диво удалець,

Наш Іван молодець!

Після цього ритуалу «коронований» ставив хлопцям могорич: кварту горілки або барильце пива — це вже, як громада вирішить. Після могоричу колишній безвусий «кашоїд» набував усіх прав парубоцтва: він міг запускати вуса, носити сиву шапку, заломивши її «пиріжком», і, найголовніше, залицятися до дівчат і відвідувати вечорниці

Крім прав, парубоча громада мала ще й обов’язки перед сільською громадою. Найголовніші з цих обов’язків були такі: будувати гойдалку на Великдень, колядувати з «звіздою» на церкву під час Різдвяних свят і вирубувати хрест на льоду для Водохрищі

До дівочої громади приймали без особливих ритуалів і без могоричу, але з умовою, що кандидатка вже вміє шити, прясти та вишивати. Таке вміння було необхідне, бо ж на вечорницях бути без діла не годиться.

Обов’язками дівочої громади, крім організації вечорниць і «вулиці» були ще такі: квітчати церкву перед великими святами, впорядковувати самітні гробки на цвинтарі перед поминанням мертвих і допомагати працею старим та немічним у селі.

На кінець ХІХ ст. організаційна структура дівочих громад простежується менш чітко, оскільки вони майже повсюдно злилися з парубочими. Але у багатьох селах Київщини, Чернігівщини та Полтавщини дівочі і парубочі громади хоч і в значно слабшій формі, зберігались аж до 30-х років минулого століття.

Улітку молодь вечорами збиралась у загальноприйнятих місцях на розваги і танці (вулиці, колодки, пляс, данцище), а в холодний час – у спеціально найнятих хатах на вечорниці (до свідки, супрядки, годенки).

2. Вечорниці

Вечорни́ці, досвітки — одна з форм осінньо-зимових вечірніх розваг, що відбувались у хаті бездітної вдови. На вечорниці оповідали казки, танцювали, поєднучи дозвілля з роботою.

Здавна зібрання молоді відбувалося на вечорницях. Вечорниці починалися пізньої осені і тривали до початку Великого посту .Для проведення вечорниць дівчата підшуковували простору хатину. Господиня цього дому — самотня жінка (бабуся, вдова), яку всі прибулі величали «вечернична, досвітчана мати, паніматка». Саме вона стежила за дотриманням усіх звичаїв та традицій під час вечорниць. Причому, якщо молодь сиділа до півночі, то це вечорниці, якщо до третіх півнів — досвітки.За приміщення молодь розплачувалася хлібом, тканиною або ж іншими продуктами.Вечорниці відвідували молоді люди, які були неодруженими. Брати і сестри намагалися перебувати в різних оселях.

Вечорниці були:

буденні

святкові

Основою буденних вечорниць була робота дівчат за вишиванням, прядінням, шиттям, оскільки саме від їхньої працьовитості залежало і їхнє придане. Та й вранці необхідно показати матері свою роботу. На святкових вечорницях молодь танцювала, співала, тобто розважалася. Святкові вечорниці пов’язувалися з певною подією або ж святом.

В свою чергу святкові вечорниці поділялися на:

недільні (по неділях)

весільні

прощальні

празникові (на великі свята)

Хлопці ж розповідали різноманітні історії, казки, співали пісні, танцювали, залицялися.Дівчата відвідували вечорниці тільки у своєму селі і трималися переважно одного гурту, а хлопцям дозволялося відвідувати усі вечорниці свого села, а також і сусідніх.

3.Організація вечорниць

Наставала осінь з довгими вечорами, і молодь починала збиратися на вечорниці. Приміщення для вечорниць наймають дівчата, вони ж і платять за нього, хлопці наймали музик. Найчастіше це була хата вдови або самітної жінки, або – це вже в крайньому випадку – бездітного подружжя.

Зазвичай збиралися в одній хаті, рідше – почергово у тих оселях, де була дівчина.

За хату платилося печеним хлібом, пшоном, борошном, полотном – але ніколи грішми. «Гроші, — говорили колись наші селяни, — тільки шинкар бере!»

Звертаючись до господині хати, всі учасники вечорниць величали її паніматкою. Обов’язком паніматки було тримати лад на вечорницях. З цього приводу була колись і приповідка: «Паніматка — як сова, а очі — шулічині.

Кожна частина села, а то й кожна вулиця мала свою хату для вечорниць. Навіть на маленьких хуторах було не менше, як дві хати для вечорниць, бо вважалося, що ходити на ті самі вечорниці рідним братам чи рідним сестрам не годиться.

Тривали вечорниці десь із 7 до 10-11 години вечора.

У влаштуванні вечорниць було чимало відмінностей, зазвичай на вечорниці збиралися тільки дівчата і хлопці, а у західних областях України, порівняно до центральних, вечорниці були менш популярними, обмеженими щодо часу їх проведення, з досить своєрідною атмосферою спілкування. Тут разом з молоддю збиралися молоді сім’ї, подекуди влаштовувались вечорниці лише з участю дівчат і жінок, без хлопців.

4.Проведення вечорниць

Вечорниці колись збирались кожного вечора. Спочатку сходились дівчата, пізніше з’являлись і хлопці.

В будні дні на вечорницях дівчата, бувало, працюють: прядуть починки, шиють сорочки або вишивають рушники собі на придане. Хлопці ж залицяються до дівчат, розповідають їм різну бувальщину та небилиці, співають пісень, танцюють — заважають дівчатам працювати.

Звичайно збиралися дівчата ввечері, як тільки стемніє. Прийшовши до хати і приготувавши в складчину вечерю (хто приносив борошно, хто сала, хто яєць) дівчата бралися за роботу: за столом вишивали, пряли на полу, на лавках, часто сідали біля печі на розстеленому околоті. Якийсь час працювали мовчки, розмов було мало, хіба що одним-двома словами перекинуться.

Але ось у жвавіших терпець уривається: то одна, то друга зиркне у вікно, гляне на двері, почне співати; переб’є пісню розмовою, сміхом, а потім знову всі притихнуть та ще енергійніше візьмуться за працю.

Хлопці з’являються на вечорниці завжди пізніше дівчат. Підійшовши до хати, парубок, бувало, стукне кулаком у вікно і гукає:— Пу-гу, дівчата, до хати пустіть, бо з дороги збився!

Якщо дівчата пізнають по голосу або, заглянувши у вікно, побачать, що це «свій», вони відчиняють двері Якщо ж «чужий» — до хати не впускають. Чужий парубок мусить чекати надворі, поки прийдуть «свої» хлопці Він може ввійти до хати тільки тоді, коли «свої» хлопці йому дозволять.

Увійшовши до хати, парубок скидає шапку і вітається до присутніх:— Добрий вечір всім у хаті! Йому відповідають:— Доброго здоров’я!Але це в тому випадку, якщо дівчата вже не працюють. Якщо ж парубок застав дівчат за роботою, то замість привітання говорив:— Боже, помагай! Йому відповідали:— Спасибі!

Хлопці також брали роботу -хто плів бриля, хто стругав ложку або шпички для галушок. Проте вони більше милувалися дівчатами, спостерігали за їхньою роботою.

Працювали з піснею, жартами; висміювалися окремі вади односельчан; жартували над закоханими. Іноді приходили молоді подружжя та старші люди. Тут можна було почути різні оповідання, казки, байки; часом запрошували (якщо вони були) кобзарів.

Коли зійдуться хлопці, то дівчатам, звичайно, уже не до роботи. Починаються розмови про новини дня, про головніші події в селі: «той помер, той оженився, а той хату купив». Обговорюються найдивовижніші чутки, яких у наших селах завжди було багато. «А ви знаєте? У Кобилянці дівка померла. Понесли ховати, а вона прокинулась і каже: «Мамо, дайте води напитися!» — «Е, що це! Ось у Потоках щось під греблею сидить і людей лякає». Все це перемішане сміхом, дотепними жартами і піснями.

Дівчата мінялися місцями, щоб краще їх було видно хлопцям. Ті, що посиділи на передній лавці, через деякий час пересідали на останню. Музикам під ноги ставили колодки. щоб зручніше було грати, їх хлопці годували по черзі, а то брали і на ніч додому

Якщо дівчата і хлопці йшли додому опівночі «з першими півнями», то це були вечорниці, якщо ж, бувало, засиджувались аж до третіх півнів, то це були досвітки.

5.Вечорниці у свята

Особливо весело проходили вечорниці у свята, зокрема на Катерини (7 грудня), Андрія (13 грудня), Різдво, Новий рік, Водохреще. Зокрема, від Різдва до Водохреща молодь тільки розважалася (у деяких районах цей період називають Грищами)

На Катерини дівчата сходилися в одній хаті, варили пшоняну кашу і заливали молоком з товченого насіння конопель. Як смеркало, брали кашу й макогона, йшли до воріт Стукали об ворота макогоном і примовляли: «Доле, доле! Йди до мене кашу їсти!» Потім заносили кашу в хату, а самі йшли лічити в огорожі кілки, примовляючи: «Вдівець, молодець…» Який залишиться на краю, за такого дівчина вийде заміж. Після цього йшли попід хати слухати. Коли в хаті при розмові дівчина почує слово «сядь», то це означало, що цього року заміж не вийде, а коли скажуть у хаті «йди», «біжи» — то вийде.

Потім дівчата й хлопці сідали вечеряти. Спочатку їли кашу, а за нею все, що наготували. По вечері кожна дівчина виламує гілочку вишні: повернувшись додому, поставить її на покуті у воду (як розцвіте до Різдва чи Нового року, то дівчина цього року вийде заміж). Після вечері хлопці йдуть додому, а дівчата зав’язують кожна собі у пазуху конопляне сім’я і лягають спати. На Херсонщині дівчина на передоднів Катерини зав’язувала у вузлик конопляне сім’я і носила при собі до Нового року, а вночі під Новий рік несла його на тік. сіяла там і, скинувши з себе спідницю, волочила. Якщо навесні це сім’я зійде, то дівчина буде щасливою.

На Андрія збиралися кусати «калиту» («коржа») і також ворожили. На Звенигородщині це було так. Дівчата сходилися, готували вечерю. Коли темніло, йшли до криниці, кожна набирала в рот води, несла додому не озираючись: на тій воді замішувала дві балабушки і позначала їх соломинками, колосочками. Пекли балабушки разом з «калитою». На «калиту» тісто місили з маком, медом, вишнями, родзинками. Розкачують великий корж, кладуть на нього вишні та горіхи, накривають зверху другим коржем, посипають маком і роблять різні візерунки. Спечені балабушки дівчата клали на низенький стільчик, приводили від сусідів або знайомих собаку. Собака понюхає всі балабушки, а потім бере. Чию першу візьме, то та дівчина перша вийде заміж, а в котрої не візьме — та не вийде. Потім надягають собаці на шию уквітчане перевесло і виводять з хати.

Сходяться хлопці, вішають до сволока на стрічці «калиту». Ставлять відро, а в ньому розведену з водою сажу, і стають біля «калити» два хлопці з квачем. Усі інші сідають по черзі верхи на коцюбу, під’їжджаючи до «калити». Той, що під’їде, каже: «Добривечір тобі, пане Калитинський!» — «Здоров був, пане Коцюбинський!» — «Я приїхав калити кусати!» — «А я буду по зубах писати!» — «А я кусну!» — «А я писну!» Калитинський і всі присутні намагаються розсмішити Коцюбинського. Якщо це їм вдається, Калитинський «пише» по обличчі Коцюбинського сажею, а якщо ні — Коцюбинський підстрибує, щоб вкусити «калиту». При цьому багато жартували. Ось як пише про «калиту» М.Кропивницький у п’єсі «Дурисвітка»:

ХИМА: Діду, діду, я до тебе їду калити кусати!

ХВИЛИМОН: А я тебе буду віхтем цим писати.

ХИМА: Як засміюсь, тоді провинюсь.

ХВИЛИМОН: А що в тебе під носом?

ХИМА: Губа!ХВИЛИМОН: А на губі що?

ХИМА: Нема нічого.ХВИЛИМОН: А я бачу!

ХИМА: Що?ХВИЛИМОН: Задачу.

ХИМА: Яку задачу?

ХВИЛИМОН: Сир та муку, і грудочку масла, що ще від Пущення Антонові припасла!

На коцюбі їхати до «калити» мусять усі, навіть господиня хати. Вечеряють, колядують, хлопці йдуть додому, а дівчата — на річку чи ставок, встромляють руку в ополонку і шукають, чи не трапиться що. Коли яка знайде шматок тканини, то вийде за ткача, коли трісочку — за теслю, ремінця — за шевця, соломинку — за хлібороба. Потім ідуть у садок, беруть з пазухи конопляне сім’я, те, що на Катерини зав’язали, і сіють по снігу, примовляючи: «Андрію, Андрію! Я на тобі коноплі сію, спідницею волочу, бо я заміж хочу!» Після цього розходяться або йдуть знову до хати, вечеряють і там ночують.

На Бойківщині також на Андрія дівчата сіяли льон чи коноплі, примовляючи так само, волочили ногавицями (штаньми), клали їх під голову, лягаючи спати, щоб приснився суджений: ворожили також на балабушки, рахували кілки в огорожі. На Рівненському Поліссі в цей вечір дівчина вибігала на подвір’я з першим млинцем і слухала, де гавкає собака — туди й заміж піде. Ворожили ще й так: наливали води в склянку або тарілку, клали кілька соломинок зверху у вигляді місточка і ставили під ліжко. Як присниться, що хтось переводить через місток -ото й буде наречений.

6.Вулиця. Організація

Однією з найрозповсюдженіших розваг молоді в Україні була колись так звана «Вулиця» — своєрідні вечорниці дівчат і хлопців просто неба.

«Вулиця», звичайно, збиралася в певному, заздалегідь призначеному, місці: десь на майдані посеред села, на зеленому лузі над річкою чи на леваді, — це залежало від місцевих обставині.

Порядкували тут парубоча і дівоча громади.

Ходити на «вулицю», як і на досвітки та вечорниці, мали право тільки визнані члени парубочої або дівочої громади.

В окремих районах України колись побутував звичай.

Згідно з яким парубок вперше виходив на «вулицю» у скоромний день, а дівчина — у пісний. Заборонялося ходити на «вулицю» покриткам, одруженим, переросткам.

Починалася «вулиця» в різних місцевостях по-різному: це було пов’язано з погодою та заняттями людей. Як правило, початок вуличних зібрань припадав на ранню весну, коли вже розтанув сніг. Закінчувалася «вулиця» пізно восени, коли холод заганяв молодь у теплу хату — на вечорниці та досвітки.

У давнину, виходячи вперше протягом року на «вулицю», дотримувалися певних звичаїв. На Київщині, наприклад, це була «зборня» — дівчата співали веснянки, на обраному місці закопували горщик каші, прибивали його шворнем і спалювали жмут соломи, водночас проганяючи зиму і розпочинаючи гуляння. В інших місцевостях подекуди забивали на місці зборища голку, волочену по землі навколо села, крутили витушку, закопували кашу, зварену в яйці. тощо. Це був відгомін давніх вірували, і обрядів, зміст яких пішов у небуття. На противагу досвіткам і вечорницям, сюди не брали з собою ручної роботи, а тільки відпочивали і розважалися.

Починалася «вулиця» від Великодніх свят і тривала все літо — аж до дня Семена Станника (14-го вересня за новим стилем). До початку польових робіт молодь збиралася щовечора, а коли починалася робота в полі, то тільки в неділю і в святкові дні. Звичайно, «вулиця» відбувалася весело й жваво: з музиками, танцями, а найбільше було пісень. Кожний вечір, коли відбувалася «вулиця», над селом лунали пісні. «Село весною — це справжнє море української пісні А вечорами та пісня переходила в стихійну повінь. Довго вночі, до самого ранку, над селем стоїть голосний шум»,— так писав Коломийченко про Чернігівщину, а насправді так воно було й по всій Україні.

7.Проведення вулиці

Ввечорі, як уже смеркало, першими на вулицю збиралися дівчата, зачинаючи співати. Співали, звичайно, різних пісень, але були й окремо призначені пісні для «вулиці», як от:

Чом вуленька не широкая?

Чом травонька не зеленая?

Як мені зеленою бути,

Коли мене дівчата стопчуть

Жовтими чобітками,

Залізними підківками!

Чом вуленька не широкая?

Чом травонька не зеленая?

Як мені зеленою бути,

Коли мене молодиці стопчуть

Чорними чобітками,

Залізними підківками!

Чом вуленька не широкая?

Чом травонька не зеленая?

Як мені зеленого бути,

Коли мене парубки стопчуть

Постолаки-постолищами,

Волоками-волочищами!

Як бачимо, пісня вихваляє дівчат і молодиць, а з хлопців насміхається, бо ж ходити в постолах — це був сором, і парубки насправді постолів ніколи не носили.

Інша пісня вулиці вихваляє дівочу красу й насміхається над парубочою:

Дівоча краса на Дунаю прана,

На сонці сушена, на столі качана,

У скриню вложена, на ключик замкнена.

Парубоча краса в баюрі сі прана,

На вітрі сушена, на призьбі качана,

В кабицю вложена, терном пришпилена.

Та не завжди тільки дівчата насміхаються над хлопцями в своїх піснях, буває часом навпаки: величають хлопців, як от:

А на чужій вулиці сміття та полова,

А на нашій вулиці челядь чорноброва.

А на нашій вулиці все рівно та рівно,

Вигравали парубки вороними кіньми.

А на чужій вулиці все яри та кручі,

Вигравали чорти куці з вулиці ідучи.

Хлопці звичайно сходяться на вулицю трохи пізніше дівчат. Наближаючись до вулиці, хлопці співають:

Ой. лугами йдемо,

Берегами йдемо,

Пасуться качата,

Гей, пасуться качата.

Ой, туди ж ми йдемо,

Ой, туди ж ми йдемо,

Де гарні дівчата,

Ой, де гарні дівчата.

Ой, лугами йдемо,

Берегами йдемо,

Пасуться гиндики,

Ой, пасуться гиндики.

Ой, туди ж ми йдемо,

Ой, туди ж ми йдемо,

Де грають музики,

Ой, де грають музики.

Ой, лугами йдемо,

Берегами йдемо,

А там вовки трублять,

Ой, там вовки трублять.

Ой, туди ж ми йдемо,

Ой, туди ж ми йдемо,

Де нас вірно люблять,

Та де нас вірно люблять.

Прийшовши на вулицю, хлопці, як правило, не беруть участи в дівочих співах, а стають гуртом збоку і спостерігають дівчат. Але часом, як дівчата їм дуже надокучають своїми глузливими піснями, кидаються в дівочий гурт і ніби хочуть дівчат розігнати, а насправді все це закінчується загальним сміхом, а потім музиками й танцями.

На вулиці ще співають багато пісень, які висловлюють побажання одружитися й бути в парі з учасниками цієї вулиці, називаючи їх за іменами:

Що житечко та пшениченька — один колосочок,

Що Іван да Марія — один голосочок. Іван заговорить, як дзвін задзвенить, Марія засміється — Дунай сколихнеться, Дунай сколихнеться — вода розіллється,

Нехай тому Іванові легенько гикнеться.

Одна з найпопулярнішиж пісень в Україні, що її співали колись дівчата на вулиці, змальовує журбу дівчини, котра боїться вийти заміж за нелюба. Ця пісня — один з кращих зразків ліричних пісень України:

Ой, на горі та город зряжен,

На городі виноград сажен, Там Маруся ходила, з виноградом говорила: «Винограду, виноградочку, Прошу тебе на порадочку, Прошу тебе та не зрадь мене, Молодую та порадь мене: Як я піду за нелюба, То не цвіти, виноград, красно, Не роди та, виноград, рясно. А як я піду за милого, Прошу тебе і сходь рано, Прошу тебе цвіти красно, Та й уроди ягідок рясно:

Ви, віточки, посхиляйтеся,

Ви, ягідки, посповняйтеся.

Тут же, «на вулиці», дівчата виводили й хороводи — «кругові» та «ключеві». До кругових належали такі хороводи, в час яких одна з дівчат усередині утвореного товаришками кола зображувала рухами все те, про що вони співали. Після закінчення пісні дівчина ставала в коло, а на її місце виходила інша. До цього типу належали такі хороводи: «Перепілочка», «Подоляночка», «Король», «Нелюб», «Мак» та інші Наведемо приклад з хороводу «Перепілочка». Дівчата стають у коло, беруться за руки, повільно рухаються і співають:

Тут була, тут була перепілочка,

Тут була, тут була невеличка. А в перепілочки та голівка болить; А в перепілочки та животик болить; А в перепілочки та ніжка болить;

А в перепілочки та колінце болить…

При слові «болить» дівчина-перепілочка, що стоїть у колі, кривиться й хапається за те місце, що «болить». Коло співає далі:

А в перепілочки та старий чоловік,

Він із торгу йде, батога несе,

Батога несе, бородою трясе,

«Перепілочка» закриває рукавом очі і вдає, що плаче. Хор, нарешті, співає:

А в перепілочки молодий чоловік, Молодий як іде, черевички несе!

«Перепілочка» весело сміється, стрибає й намагається вирватися з кола. Якщо це їй вдається, то на її місце стає інша дівчина і гра починається спочатку.

«Ключеві» хороводи виводили дівчата довгою лінією — «ключем». До таких хороводів належали «Кривий танець», «Плетениця», «Зелений шум», а такий усім добре відомий хоровід, як «А ми просо сіяли», виконувався двома ключами).

Як приклад ключового хороводу наведемо хоровод «Вербовая дощечка». Дівчата стають парами в два ряди, переплітають свої руки й утворюють живий «місток», по якому ходить маленька дівчинка. Такий місток міг тягнутися без кінця, бо та пара, по руках якої дівчинка вже пройшла, переходила наперед і знову підставляла свої руки. Цей хоровід супроводжувався піснею:

А вербовая дощечка, дощечка,

Там ходила Настечка, Настечка,Та цебром воду носила, носила, Дібровоньку гасила, гасила. Кілько у цебрі водиці, водиці,

Тільки дівкам правдиці, правдиці…

Крім пісень, танців і хороводів, під час «вулиці» виконувалися ще й інші веселі забави, що їх так багато знала наша молодь.

Молодь, яка ходила на заробітки у сусідні села чи до міста, приносила звідти нові пісні й танці. Таким чином, окрім «козачка», «метелиці», «горлиці», «гопака» та інших місцевих, власне українських танців, по всій Україні поширилися «полька», «краков’як», «падеспань», а подекуди —«коробочка», «рєчєнька» тощо, запозичені від поляків, росіян.

У великих селах кожен куток мав свою «вулицю». Ці імпровізовані гурти з різних кутків намагалися переспівати один одного; тому серед молоді високо цінувалося вміння гарно заспівувати і виводити. Піснею щовечора скликалася «вулиця» один гурт починав, інший підхоплював, третій часом співав наперекір. Подеколи майже до самого ранку селом лунали пісні.

Ці побутові співи розповідали про все. що тривожило молоді серця. Тут і почуття, розлуки й зустрічі, і нарікання на людський поговір, і натяки на чиїсь ліричні взаємини, і — це вже частіше серед дівчат — пісні про жіночу долю та життя родини.

На «вулиці» проходило жваве спілкування. зароджувалися симпатії. Подарувати писанку на Великдень, оббризкати водою в «обливаний понеділок», провести дівчину додому після гуляння означало виразити свою прихильність. На народних картинах часто зображали парубка з дівчиною біля тину чи під хатою, інколи й підписували: «Не стій, Петре, з Наталкою, бо йде мати з качалкою!»

Часом увечері парубок викликав дівчину з хати — свистом, сопілкою, нявканням, співом, — хто як умів. Про це і в пісні співається:

Стелись, стелись, барвіночку,



Страницы: 1 | 2 | Весь текст




map