твори



Кам’яний хрест

Добуток за новелою В. Стефаника «Кам’яний хрест». Почати свій добуток я хочу спогадами про зустріч Василя Стефаника й Гната Хоткевича. Якось письменник-новеліст запитав письменника-романіста: Як ви можете так багато й легко писати? Хоткевич відповів: «Бачите, така несправедливість у цьому світі. Вам досить написати кілька сторінок, щоб сказати, що ви маєте талант, а мені треба — целую книжку». У цих словах — висока оцінка й глибока характеристика неперевершеного майстра психологічної новели В. Стефаника. Життя письменника було нелегкої, і він прожив її чесно. Взявши в руку перо, залишив нам біля семи десятків новел. Писав мало, а написав багато, тому що створене їм — велике й величне. Кожний добуток письменника — трагедія його душі, вистраждана в слові. «Я писав тому,- згадував новеліст,- щоб струни нашого селянства так міцно настроїти й натягнути, щоб з того вийшла більша музика Бетховена».

Василь Стефаник, сам хлібороб, болів за українських труженников, убожіючи життя яких гнала їх у масову еміграцію в Америку. Проводи на чужину (а виїхало в ті роки багато родичів письменника) нагадували похорони з масовими голосіннями й залишали назавжди в серце згадування про їх. Під впливом цих подій (я маю через еміграцію 1980-1910 г. г.) письменник написав новелу «Кам’яний хрест».

За змістом це досить просторий добуток. У ньому розповідається про Івана Дидухе, про його прощання із селянами перед від’їздом в Америку. Івана Дидуха новеліст із життя переніс на сторінки своєї новели, не змінивши прізвищу й ім’я. Письменник знав його особисто, залишив спогади про нього. «И. Дидух,- згадує В. Стефаник,- не хотів кидати свого кам’янистого ґрунту, і діти, невістки й доні, не давали йому жити… І він погодився на від’їзд». У своїх листах з Америки Дидух писав, що те життя йому немила. Ностальгія звела його в могилу. У новелі письменник нічого не говорить про життя емігранта, тому що в нього інша мета: показати ті соціальні процеси, які змусили селянина покинути рідну землю.

Скільки пам’ятають односільчани, Дидух після звільнення з армії, працював на кам’янистому горбі, що залишився йому в спадщину. Робота виснажувала селянина, забирала останні сили. Щороку ранньої навесні він впрягався поруч із конем, возив гній, обробляв землю, засівав поле. А восени збирав урожай. Важка робота зігнула його, і селяни дали прізвисько Іванові «поламаний».

Новела має своєрідну композицію. Перший розділ — експозиція, що випливають -спогаду Дидуха про своє життя. Спогаду — у формі монологу, а монолог, як ми знаємо, допомагає зрозуміти внутрішній стан людини. Невигадану правду про селянина-рабі новеліст підсилює різними деталями: руки в нього жилаві, натруджені; коли він впрягається поруч із конем, на його особі проступають сині жили; все його тіло напружене й особливо, коли він мішками носить гній на землю. Якщо уважно читати монолог-сповіді, можна дійти висновку, що всі сцени обертаються навколо горба, на якому селянин-хлібороб ставить Кам’яний Хрест і вибиває на ньому своє й ім’я дружини. Іван зрісся з горбом, на ньому пройшла його життя. Він навіть готовий везти його за океан. Горі від розлуки з його горбом таке велике, що всі попередні халепи здаються йому щасливим минулим, сонячної думкою. Драматизм переживань підсилюється деталями, від яких холоне серце: тужливий спів, танець із дружиною, Кам’яний хрест. Прощаючись із односільчанами, Дидух просить їх не забувати горба й коминкового хреста, а на свята випивати за них.

Що собою символізує Кам’яний хрест? Думаю, що в основі цього образа — страждаюча доля селянина, що все життя працював на землі, а вона так його не нагодувала. Новела вражає реальністю картин. На думку О. Кобилянской, між словами цієї новели «жалися більші сльози, начебто перли». Сльози від того, що людина змушена був кидати те, чого в житті не вибирають, заживо ховаючи себе на рідній землі. Кам’яний хрест як художній символ трагізму українського селянина-беняка в новелі В. Стефаника «Кам’яний хрест»

Кінець XIX сторіччя… Західна Україна. Журавлями розлітаються по мирі українці. Що змушувало їх залишати рідну землю? Чого шукали вони в чужих країнах?

Селяни західних українських районів, залишають батьківську землю, зводячи як пам’ятники по собі коминкові хрести. Їдуть до далекої Канади в пошуках обітованої. А що ж чекає їх там, далеко за океаном? Багатостраждальна історія нашого народу. Ми не повинні забувати важких її сторінок. Боляче навіть через сторіччя ступати болючими тропами тих страшних трагедій, які переживав наш народ на благословенній землі квітучого краю. Найбільше багатство України — її прекрасна родюча земля зрошена потім і кров’ю українського трудового народу в боротьбі за волю.

Золотий, недосяжною мрією, синім птахом, а найчастіше кривавою трагедією була земля для селянина. Для людини завжди було властиве відчуття радості й поезії землеробської роботи. Десь у таємних генах народу завжди жевріла приглушена іскорка природного зв’язку із землею, що від подиху свіжого вітру час від часу розпалювалася й вела людину до землі.

Однієї з головних тем української літератури є тема землі, нерозривність із нею, людської долі. Новим словом у розкритті цієї теми у світовій літературі стала новела В. С. Стефаника «Кам’яний хрест».

Життя взагалі важка річ, а в особливості життя селянина-бідняка. Тягне він його, мов коня на гору, спотикаючись та ледве дихаючи. І все ж таки живе і хоче жити на рідній землі — там, де народився, де пройшли найкращі роки, де зігрівають спогади. Важко йому розлучатися з рідною домівкою, навіть з набридлим, але таким дорогим горбом, не хоче він шукати щастя в іншому місці, хоч життя та діти вимагають цього. Саме про це й пише у своїй новелі «Камінний хрест» В. Стефаник.

Земля для селянина — наймиліше слово, хоч вона не м’яка і не дарує багаті врожаї. Проте він любить і шанує її, адже вона його годувальниця. Була і в Івана Дідуха така «годувальниця», яка складалася з високого горба, найвищого та найпоганішого з усього села. Але що вже робити, якщо таку спадщину залишили батьки. Спасибі їм і на тому! Тяжко працював на цьому горбі Іван Дідух, так працював, що навічно залишився зігнутим, мов навпіл переломаним. Так і прозвали його Переломаним. Був у нього тільки один кінь та малий візок «коня запрягав у підруку, сам себе в борозну…» Тягнув нагору той візок, що й жили від напруги виступали. Доля не всміхалася йому. Каже він сам про себе: «Я зробок — ціле тіло мозоль, кості дрих-ляві, що заки їх рано зведеш докупи, то десять раз йойкнеш». Таке ж життя чекає і його дітей. Тому вони і намагаються виїхати з України, хочуть знайти якесь краще місце, де б їм легше жилося.

Але Іван Дідух не вірить у те, що є десь такий «обіцяний рай». Звиклий тяжко працювати, він проте не хоче кидати свого «горба щонайвищого і щонайгіршого над усе селянське поле», бо віддав йому, здається, усе своє життя. Тільки вмовляння синів та жінки змушують його їхати до Канади. Від’їжджаючи, Іван Дідух залишає на піскуватому своєму горбі камінний хрест, мов пам’ять про себе. Він вважає, що, їдучи до далекого краю, залишає своє серце, свою частину роду на цій землі. Усе життя, від віку до віку працювали на ній його діди-прадіди, працювали й полягли в неї з надією, що їхні нащадки будуть продовжувати їхній життєвий шлях. Але… «два роки нічо в хаті не говорилоси, лиш Канада та й Канада».

Невідомо, що чекає Дідуха у Канаді. Ясно одне, що легкого хліба там не буде. Тому з таким болем залишає рідну землю ця людина. Стільки горя в його словах, стільки розпачу в його діях! Здається, що він сам перетворився на кам’яний хрест, бо стояв так, що «слова не годен був заговорити». Дивовижно, що навіть той горб, який забрав у Івана Дідуха усі сили та здоров’я, та, здається, й усе життя, видається йому «утраченим щастям», єдиним зв’язком між минулим та майбутнім. А «камінний хресток» виступає як символ трагізму селянського життя, безвихідного становища, коли людина не чекає щастя на рідній землі і не вірить, що знайде його на чужині.

Рвуться зв’язки між селянами, які прожили усе життя на одному місці, саджаючи та вирощуючи хліб. Хтось з них залишається, щоб продовжувати це робити, а хтось стає підневільним вигнанцем. Іван Дідух, їдучи у далеку путь, починає танцювати, щоб заглушити душевний біль. Але, здається, що й сам танок — згусток болю та розпачу разом зі сльозами: «Як би горе людське дунайську загату розірвало — такий був плач».

Стоїть на найвищому горбі камінний хрест. Він не просто стоїть; він промовляє до нас своїм нечутним голосом. Він розповідає про те, що відбувалося багато років тому. Він — це ніби пам’ятка про страшні роки страждань бідного селянина; він — символ трагізму життя українського селянина-бідняка. Давно вже немає тієї людини, яка встановила його, а він все стоїть, як згадка про біль, розпач і тугу за рідною землею.

Гармонія людини і природи

Проблема гармонії людини і природи, порушена у драмі-феєрії «Лісова пісня», звучить актуально і в наш час. Якщо сьогодні ми знущаємося над природою, то завтра вона поверне нам свої кривди сторицею. Нам не вистачає любові, шанобливості й віри наших предків, які вміли жити в гармонії з оточуючим світом.

Світ химерних створінь, загадкових лісових духів живе своїм життям, за власними споконвічними законами, аж поки в ньому не з’являється Людина. Поки з потаємними силами природи сусідив тільки дядько Лев, все залишалося так, як було завжди, тому що він розумів ліс і його мешканців. Дядько Лев чудово знав прикмети, згідно з якими вів господарство. Він вчасно виганяв худобу на пашу, знав свою пору на сівбу та на жнива, шанував ліс. Вважав «лісове» добрим..

 

 Із силами природи, які у творі уособлюють різні міфічні істоти, дядько Лев знаходив порозуміння, пам’ятав про їхні закони. Лісові мешканці його поважали, ніколи не шкодили, сприяли у господарюванні. Старий дуб на галявині ніби символізував собою їхню взаємоповагу та злагоду. Любов дядька Лева до лісу була такою великою, що він хотів бути там похованим.

  

Але ось з’являється юний племінник дядька Лева — Лукаш. Його прихід кладе початок майбутній драмі. Лукаш зустрічає Мавку. Ця лісова жителька уособлює в творі духовність та внутрішню красу людини. Привертає до себе увагу незвичайна співзвучність душевного стану Мавки і поведінки лісу, їх повна гармонія. Від природи добрий і чутливий до краси, хлопець не зміг встояти перед чарами лісової красуні. Кохання відкрило перед ним новий, неповторний світ. І царювала в ньому Мавка, чужа брехні та заздрості, підлості та дріб’язковості. Вона почала вчити Лукаша розуміти, відчувати, любити все живе навколо себе, радіти його радощами й сумувати його смутками. Він мав талант до такого світовідчуття — і Мавка розпізнала в ньому те, чого він ще й сам не усвідомлював.

 Для Мавки все було простіше, тому що вона — чистий лісовий дух у прекрасному дівочому тілі, який за своєю природою вище сірості, бруду, суєти, тому іншою бути не могла. А Лукаш був людиною, душа якої складається з двох половинок: світлої і темної. Світла частина розквітає, коли людина знаходить взаєморозуміння з природою. Якщо ж перемагає темна частина, то природа відчужується від неї. Це ілюструє трагедія Мавки та Лукаша.

Клопіт про насущний хліб, про земне майбутнє пророщує в ньому перші паростки цинізму та захланності. На догоду матері одружившись з Килиною, він довершує справу. Лукаша засмоктує суєта. Він маліє під гнітом жіночих докорів і намов, глумиться над коханням, яким раніше щиро дорожив, порушує лісові закони. І врешті отримує те, що заслуговує: родина його загрузає у ворожнечі і злиднях.

Лукаш та його сім’я сповна заплатили за неповагу до лісових законів. Дядько Лев помер, і не було кому дбати про взаємну згоду між лісовими мешканцями та людьми. Порушилась гармонія. Люди зрубали дуб, понищили ліс, відмочувати в озері коноплі. Духи лісу почали мстити. Куць говорить: «Віддячив їм! Найкращі коні на смерть заїздив; куплять— знов заїжджу», «Ще ж Водяник стіжка їм підмочив, а Потерчата збіжжя погноїли …»

Лукаш занадто пізно зрозумів, що втратив найдорожче. Мавка і Кили-на — як дві половини Лукашевої душі. Одна обдаровує шляхетністю, втілює ідею гармонії людини і природи; друга — порушує цю гармонію, нівечить його самобутність і вільний дух.

Але вона знову прийшла, його дивовижна Мавка. Повернулася, сумна і згорьована, бліда, у чорній сукні і сірому непрозорому серпанку. Силою свого кохання Мавка врятувала Лукаша і повернула йому людську подобу та загублену душу.

«Проблемна філософська драма-феєрія «Лісова пісня» — неповторно прекрасна думками і мріями, глибокими ідеями і благородними почуттями, музикальністю мови і красою зображення чарівної української природи», — писав про твір Лесі Українки М.Рильський. Наша література не знає іншої драми такого роду, котра б за повнотою відтворення єдності людини і природи рівнялася з «Лісовою піснею».

У свою драму Леся Українка вклала «цвіт душі» і перелила зі свого серця «те, що не вмирає. Це драма-пісня, ніжна, як голос сопілки, як пісня волинського краю, замріяна, глибока, мудра. Вона відкриває перед нами чарівну природу Полісся у лісових шумах, у гомоні весняної ночі, у легкому подиху вітру. Добро і зло, вірність і зрада зіткнулися в цій драмі, яка розказує про високі почуття, про гармонію людини і природи. Вже з перших сторінок твору ми потрапляємо у лісове царство Волині. «Старезний, густий, предковічний ліс…» Наша уява малює провесну; перший ряст, проліски, сон-траву, безлисті дерева. Напровесні пробуджується Мавка. Вона оживає разом з весною, вбирається у пишні шати. Вертає до життя її не лише весна, а й гра Лукашевої сопілки. «На голос веснянки відкликається зозуля, потім соловейко, розцвітає яріше дика рожа, біліє цвіт калини, глод соромливо рожевіє, навіть чорна безлиста тернина появляє ніжні квіти».

Починається зіткнення людини з природою. Воно породжує прагнення гармонії людини і природи. А де є прагнення гармонії, там є спокій, взаєморозуміння, кохання. У першій дії драми поетеса описує найповніше цвітіння природи і разом з ним апофеоз почуттів Лукаша і Мавки. Від чистого кохання розквітає і збагачується душа хлопця. Від природи він наділений талантом музики-творця. Цей дар співучої душі Лукаша виявляється і набуває великої сили в лісі, біля озера, коли він зустрічається з Мавкою. Талант його розкривається в єдності з природою — невичерпним джерелом нашого життя і творчості. Але Лукаш не може піднестися до свого поетичного дару.

Коротке, як літня ніч, кохання Лукаша. Коли юнак втрачає почуття гармонії з природою, він гине. Мавка віддає своє безсмертя, свій найцінніший дар природи, заради спасіння Лукаша. З відкритою душею прийшла ця лісова дівчина до людей, щоб ті зрозуміли свою духовну убогість. Мавці властиві волелюбність, щирість і глибина почуттів, тонке відчуття природи. Вона є символом гармонійної людини, втіленням багатства і краси лісу. Леся Українка закликає оберігати цю красу, застерігає людину від бездумного нищення природного середовища. Бо природа може відповісти жорстокістю на жорстокість.

Килина і мати Лукаша не розуміли Мавки, їм не потрібна гра на сопілці, не тішили їх квіти, не радувала природа. Жінки зламали угоду з лісом. Після смерті дядька Лева Килина продає віковічний дуб, що був окрасою всього лісу. І сили природи мстять.

Людина повинна розуміти і шанувати природу, жити в злагоді з нею. Дядько Лев — живий приклад гармонії у відносинах людини і природи. Він живе у злагоді з лісовим царством, знає його закони, шанує їх. Дядько Лев старанно береже дуба.

«Лісова пісня» — це поетичний твір про красу чистого кохання, про високу мрію людини, про її одвічний потяг до прекрасного, до гуманних людських стосунків, до гармонії людини з природою. Прекрасне в природі, як і в людській душі, ніколи не вмирає. Драма навчає любити природу, пізнавати її закони, по-господарському користуватися її багатствами.

Сенс людського життя

Глибина душі дівчини розкривається в її коханні до Лукаша. Мавка, розбуджена грою на сопілці, щиро закохується. Потім залишає ліс і йде між люди заради коханого, робить усе, щоб полегшити його долю. І на деякий час лісова красуня викликала щирі почуття в душі Лукаша. У нього ніжне серце, врода він любить життя, але найпрекрасніше, що він має — це любов до музики, тонке відчуття мелодії. Коли дядько Лев зауважує, що хлопець і так має вже багато сопілок, Лукаш відповідає: «Ну, скільки ж їх? — калинова, вербова та липова, — ото й усі. А треба ще й очеретяну собі зробити, — та лепсько грає!» Чудова гра хлопця справляє великий вплив на людей, на навколишній світ. Саме вона пробуджує сердечні почуття Мавки, яка до цього жила безтурботно. Лукаш по-дитячому наївний, щирий. Згадаймо, як він, збираючи світляків, щоб подарувати Мавці, потрапив у трясовину. Лукаш покохав Мавку, однак він був слабкою людиною, тому й не зміг опиратися вимогам матері. Міщанські інтереси того середовища, в якому він жив, узяли верх. Лукаш не любить Килину, одружується з нею лише з розрахунку. З цього часу черствіє його душа, занепадає музична творчість. Чоловік відчуває себе нещасним, він гине в тенетах безкінечних сварок та вузьких інтересів. У драмі показано, що перемога дрібновласницьких почуттів не вічна. Тому в кінці останньої дії Мавка і Лукаш знову знаходять одне одного, під чарівним впливом музики пробуджується весна, поєднуються серця закоханих. Мрія про вільне й творче життя безсмертна. В образі Мавки й Лукаша втілена ідея відвічного пошуку сенсу буття, проблема віднайдення свого людського призначення, вибору між прагненням до матеріального добробуту та духовними інтересами.

Чуєте звуки сопілки? Це зачаровано грає Лукаш, ніби намагаючись злитися з природою. Від звуків сопілки прокинулася Мавка, щоб навічно подарувати своє кохання Лукашеві. Ніхто з них не задумувався, для чого живе, бо це й так ясно: для щастя. Але щастя кожен розуміє по-своєму. Для когось це добрий маєток, велика хата, а хтось повністю віддає себе потоку почуттів. Ці почуття — це кохання, і щедрість душі, і гармонія взаємин людини і природи. Каже Мавка Лукашу: Не зневажай душі своєї цвіту, бо з нього виросло кохання наше! Люди повинні жити для того, щоб виявити свої здібності, таланти, щоб навчитися відчувати всім серцем красу природи. Це і намагається зробити Мавка, яка «в серці має те, що не вмирає». Вона не втратила відчуття розуміти красу природи, дивуватися музиці, пісні. Живе в її серці цвіт, що «скарби творить»; він «творить» і саму Мавку, роблячи її, досі вільну, незалежну, хоч і незакохану, ніби володарем усього світу — стільки вона для себе відкриває у цьому почутті. Мавка прийшла з казки і намагається в усьому її бачити. Але якщо озирнутися навкруги, то так і є: ось сонячний шкідливий зайчик ковзнув по підлозі і намагається зазирнути просто в очі, ось засмучена бурулька не встигає утирати дрібні сльози, і вони «скачуть» додолу; ось, розмовляючи, зашуміли дерева, бо довго мовчати неможливо… Хіба це не казка? Треба лише це побачити.

Мавка бачить «казку» навіть в душі Лукаша. Вона і кохає його за те, чого він «сам в собі» не розуміє. Але воно є і тільки зі співом сопілки виходить назовні. Каже Мавка Лукашу:

Як бажає ця лісова дівчина, щоб її коханий був і справді таким, як промовляє його душа голосом сопілки! Тому і не розуміє докорів Лукаша — адже людина повинна відчувати красу, повинна мати щире серце й чисту душу. Чи не в тому сенс її буття?

Я гадаю, в людині повинні гармонійно поєднуватися і духовні «скарби» і її вчинки, повинна бути гармонія душі і природи, як це помітно в образах Мавки, дядька Лева й інколи в образі Лукаша. Вони — ніби своєрідний міст між лісовими істотами — природою і людьми, бо тільки вони розуміють, для чого живуть люди. Дядько Лев навіть каже: Як буду вмирати, то прийду, як звір до лісу, — отут під дубом хай і поховають. Він не зрадив себе, незважаючи ні на що, назавжди залишився вірним прихильником природи, її шанувальником. Зрадив себе Лукаш, відмовившись від світлого кохання і занапастивши Мавку. За це його було покарано і перетворено у вовкулаку. Зрадили людській сутності і матір Лукаша, і Килица. Дріб’язкові чвари вбили в них щирість почуттів, любов, красу духовну й фізичну. Не про них, не про таких людей мріяла Леся Українка. Поетеса мріяла про таких, як Мавка. І хоч їй скрутно було, хоч занапастила вона себе заради кохання, але духовна краса перемогла. Тому у тяжкі хвилини, коли здається, що усе на світі загинуло, вмерли живі почуття у серці, не треба впадати у відчай; треба надіти «святкові шати» і бути знов, як «лісова царівна», щоб щастя упало до ніг — але треба боротися за своє щастя.

Вона не вмирає, бо народилася для щастя, для любові, для гармонії і, як виявилося, для кохання. Мавка продовжує жити у вербі, в сопілці, в згадках, хоч і гине Лукаш, який так і не знайшов відповіді на питання: для чого я живу? Єдине, що він залишив після себе — «душу дав» Мавці, і її кінець стане її початком, коли виросте вербиця.

Ніщо в світі не вмирає. Як не вмирає спів сопілки в моєму серці, як не вмирає краса Мавчиної душі, як не вмирає кохання. Чи не для цього живуть люди? Щоб ще раз почути голос коханого, щоб ще раз відчути дотик березової гілки, щоб побачити усмішку сонця — взагалі, щоб дихати на повні груди і кохати до нестями. І нести із собою добро, і жити в гармонії з природою, з людьми, із самим собою. Це і зараз, на мій погляд, хвилює людей!






map