Уч-метод пособие Иммунология ч.1



Запорізький державний медичний університет

Кафедра внутрішніх хвороб №3

ІМУНОЛОГІЯ

Частина І

(навчально-методичний посібник для підготовки до практичних занять студентів 5-го курсу медичного факультету, що навчаються за фахом «лікувальна справа»)

Запорожье – 2012

УДК 616.15 (072)

ББК 54.11я73

Г33

Методичний посібник підготували:

Доценко С.Я., Токаренко І.І., Афанасьєв А.В., Шеховцева Т.Г., Самура Б.Б., Кравченко В. І., Кулініч О.В., Склярова Н.П. Шевченко М.В., Чорна І.В., Сичов Р.О.

Рецензенти:

Крайдашенко О.В. – професор, доктор медичних наук, завідуючий кафедрою клінічної фармакології, фармації і фармакотерапії

Токаренко А. І. – професор, доктор медичних наук, завідуючий кафедрою терапії ЗГІУВ

В навчально-методичному посібнику представлені матеріали для проведення практичних занять з імунології для студентів 5 курсу медичного факультету.

УДК 616.15 (072)

ББК 54.11я73

Зміст

Практичне заняття 1 Тема№1

Структура і принципи функціонування імунної системи. Вікова імунологія…4

Практичне заняття 2 Тема №2

Імунологічні методи досліджень. Поняття про імунограму…………………..38

Практичне заняття 3 Тема №3

Імунне запалення та інфекційні хвороби. ВІЛ-інфекція: імунопатогенез, імунодіагностика, імунокорекція ……………………………………………….54

Практичне заняття 3 Тема №4

Основні принципи призначення імунотропної терапії. Імунореабілітація, імунопрофілактика ……………………………………………………………….67

Практичне заняття 4 Тема №5

Природжені імунодефіцитні захворювання ……………………………………81

Тема заняття №1: Структура і принципи функціонування імунної системи. Вікова імунологія.

I Актуальність теми:

Завдяки винятковим успіхам в області фундаментальної імунології за минулі 30-40 років в усьому світі останнім часом різко зросло розуміння важливої ролі клінічної імунології як самостійної наукової і практичної дисципліни. Цілком очевидно, що роль цієї дисципліни буде постійно зростати. До основних причин росту імунозалежних захворювань і станів можна віднести: екологічні забруднення, поліпрагмазію, застосування вакцин і сироваток, стресові ситуації, паління, зловживання алкоголем, прийом наркотиків, ВІЛ-інфекцію та ін..

Метою вивчення теми є необхідність отримання базових знань, без котрих сьогодні неможливо зрозуміти складний механізм функціонування імунної системи й її роль у розвитку імунозалежних патологій.

ІІ. Навчальні цілі заняття.

1.Ознайомитись з сучасними уявленнями про структуру та функції імунної системи.

2.Знати зміст таких понять як «імунітет», «фактори вродженої резистентності», «специфічний (адаптивний)імунітет».

3.Засвоїти такі поняття як «набутий імунітет», «природній пасивний імунітет», «природній активний імунітет», «штучний пасивний імунітет», «штучний активній імунітет».

4. Вивчити структуру і функціональне призначення центральних імунних органів.

5. Вивчити структуру і функціональне призначення периферійних імунних органів.

6. Вивчити основні етапи дозрівання імунокомпетентних клітин.

Вивчити біологічну роль клітинної ланки вродженого імунітету.

Вивчити біологічну роль гуморальної ланки вродженого імунітету.

Вивчити біологічну роль клітинної ланки набутого імунітету.

Вивчити біологічну роль гуморальної ланки набутого імунітету.

11. Вміти на основі отриманих знань та навичок провести клінічне обстеження хворого з імунозалежною патологією, призначити необхідне обстеження, вміти інтерпретувати їх дані, провести диференційний діагноз в межах суміжних нозологій та вибрати тактику лікування.

12.Самостійно опрацювати і підготувати виступ до 5 хвилин про імунні механізми патології у хворих по майбутньому профілю спеціальності (неврологія, пульмонологія, акушерство, ревматологія, пульмонологія, гастроентерологія, кардіологія та ін.). При можливості продемонструвати на курованому хворому.

ІІІ. Цілі розвитку особистості (виховні цілі)

Розвинути уявлення про значення стану імунної системи пацієнта в підтриманні здоров’я та на матеріалі теми розвинути почуття відповідальності за своєчасність і правильність професійних дій. Продовжити формування клінічного мислення майбутнього лікаря загальної практики в виявленні імунозалежної патології, особливо при неефективності традиційного лікування та хронічному перебігу вірусних, бактеріальних та грибкових інфекції.

ІУ. Міждисциплінарна інтеграція

Дисципліни

Знати

Вміти

Попередні забезпеч-чуючи дисципліни:

Гістологія, цитологія та ембріологія

анатомія людини

Фізіологія та патологічна фізіологія

Мікробіологія, вірусологія та імунологія

Основи внутрішньої медицини

Педіатрія

Інфекційні хвороби

Фармакологія

Знати основи загальної імунології, структуру і функції імунної системи.

Морфофункціональні особливості людини.

Етіологію, клініку, лабораторні та інструментальні методи (обстеження органів імунної системи), диференціальну діагностику, лікування та методи профілактики основних захворювань людини.

Вміти використовувати отримані знання для розуміння механізмів підтримання гомеостазу, розвитку адекватної імунної відповіді на збудники, механізми формування толерант-ності та ін.

2. Наступні дисципліни, що забезпечуються:

внутрішні хвороби

загальна хірургія

акушерство та гінекологія

ендокринологія

гемотологія

Винаходити при здійсненні клінічного та допоміжних методів обстеження прояви імунологічних порушень, оцінювати їх вагомість;

Оцінювати дані сучасних імунолабораторних обстежень, враховуючи клінічну стадію процесу. Винаходити взаємозвязок нервової, імунної та ендокринної систем в підтримці гомеостазу.

Вміти використовувати отримані знання для розуміння причин розвитку затяжних та часто рецидивуючих інфекційних захворювань з швидким формуванням хронічних вогнищ запалення, що значно ускладнює перебіг соматичних хвороб:

аутоімунна гемолітична анемія, тромбоцитопенія, агранулоцитоз: клінічні та лабораторні ознаки; проблеми неплідності з імунними механізмами та ін.

3. Внутрішньопредметна інтеграція

поняття вторинного імунодефіциту

імунологія репродукції

трансплантаційний імунітет

алергічні захворювання

онкоімунологія

автоімунні захворювання

Необхідно знати механізми функціонування гуморальних та клітинних ланок природженого та набутого імунітету в нормі для розумінні імунопато-генетичних механізмів розвитку захворювань

Вміти використовувати отримані знання для оцінки показників лабораторної імунодіагностики, призначенні імунотропної терапії, імунопрофілактики різних клінічних проявів вторинних імунодефі-цитних станів.

V. Зміст теми заняття

Завдяки винятковим успіхам в області фундаментальної імунології за минулі 30-40 років в усьому світі останнім часом різко зросло розуміння важливої ролі клінічної імунології як самостійної наукової і практичної дисципліни.

У країнах із високорозвиненою промисловістю постійно зростає кількість імунозалежних та алергічних захворювань. За прогнозами ВОЗ, у XXI столітті алергічні та імунозалежні захворювання і стани за поширеністю вийдуть на перше місце.

До основних причин росту імунозалежних захворювань і станів відносяться: екологічні забруднення, поліпрагмазія, застосування вакцин і сироваток, стресові ситуації, паління, зловживання алкоголем, прийом наркотиків, ВІЛ-ІФНекція. Таким чином, цілком очевидно, що роль клінічної імунології буде постійно зростати.

Відповідно до загальноприйнятого на сьогодні визначення, клінічна імунологія — це клінічна і лабораторна дисципліна, що займається обстеженням, діагностикою і лікуванням хворих із захворюваннями або патологічними процесами, що розвиваються в результаті порушення імунних механізмів, а також тими випадками, коли імунологічні маніпуляції є важливою частиною терапії і/або профілактики (комюніке експертів ВОЗ, МСІО, МААКІ, 1993).

Розрізняють центральні та периферійні органи імунної системи.

Центральними органами є

тимус

червоний кістковий мозок,

Периферійними органами є

селезінка,

лімфатичні вузли,

лімфоглоткове кільце Пирогова,

лімфоїдна тканина кишковику (пейєрові бляшки)

солітарні лімфатичні фолікули,

апендикс,

лімфоцити.

В центральних органах клітини імунної системи зароджуються і розвиваються, а в периферійних — функціонують.

Таким чином, імунна система – це сукупність лімфоїдних органів, тканин та клітин, що забезпечують біохімічну, структурну і функціональну індивідуальність організму шляхом елімінації з нього носіїв чужорідної генетичної ІФНормації (П.Ф. Литвицький, 1992).

Види імунітету.

По механізму розвитку :

Видовий імунітет, генетично обумовлений особливостями обміну речовин даного виду. Він, в основному, пов’язаний з відсутністю необхідних умов для розмноження збудника. Наприклад, собаки не хворіють деякими хворобами людини (сифіліс, гонорея, дизентерія), і, навпаки, люди не сприйнятливі до збудників чуми собак. Даний варіант резистентності не є істинним імунітетом, так як він не відтворюється системою імунітету. Однак є варіанти видового імунітету, які обумовлені природними антитілами. Такі антитіла існують в невеликій кількості проти багатьох бактерій та вірусів.

Набутий імунітет виникає на протязі життя. Він поділяється на природній та штучний, причому кожний із яких може бути активним и пасивним.

Набутий імунітет

Природній пасивний імунітет виникає в результаті передачі від матери до плоду через плаценту (трансплацентарний) або з грудним молоком готових захисних факторів

Штучний пасивний імунітет створюється після введення в організм готових антитіл з сироваткою крові імунізованих донорів.

Природній активний імунітет з» являється в результаті контакту із збудниками після перенесеного захворювання

Штучний активній імунітет створюється після введення в організм вакцин, які містять мікроорганізми або їх частини.

Центральні імунні органи.

Червоний кістковий мозок – центральний орган імунної системи, що виконує не тільки лімфопоетичну, але й гемопоетичну функцію. В ньому містяться стовбурові клітини крові (джерело утворення імунокомпетентних клітин) і клітини лімфоїдного ряду на початкових стадіях свого розвитку. Cаме тут розпочинають своє дозрівання як Т-, так і В-лімфоцити. В подальшому Т-лімфоцити залишають червоний кістковий мозок і мігрують до тимусу, де відбуваються завершальні етапи антигеннезалежної диференціації цих клітин. Антигеннезалежна диференціація В-лімфоцитів повністю відбувається в червоному кістковому мозку.

Тимус – центральний орган імунної системи, де відбуваються завершальні етапи антигеннезалежної диференціації Т-лімфоцитів. Морфологічно в тимусу виділяють медулярну і кіркову зони. З червоного кісткового мозку незрілі Т-лімфоцити прибувають до кіркового шару тимусу, а по мірі дозрівання переміщуються до мозкового. З мозкового шару зрілі Т-клітини залишають тимус й надходять до лімфатичних вузлів різної локалізації. Слід відзначити, що більшість Т-лімфоцитів, що надійшли до тимусу, гинуть шляхом апоптозу. Виживають тільки ті клітини, рецептори яких мають середній ступінь спорідненості до власних антигенів. Аутореактивні Т-лімфоцити, що надто активно реагують при взаємодії з власними антигенами, і функціонально неповноцінні Т-клітини, нездатні розпізнавати аутоантигени, неминуче гинуть.

Специфічне мікрооточення для дозріваючих тимоцитів складають тимічні епітеліальні і дендритні клітини. Саме вони експресують аутоантигени для відбору функціонально повноцінних, проте безпечних щодо ініціації аутоімунних реакцій Т-лімфоцитів.

Тимус здійснює синтез низки гормоноподібних речовин пептидної природи: тимозину, тимопоетину, тимічного гуморального фактору, тимуліну. Всі ці речовини виконують функцію імуномодуляторів, які впливають переважно на Т-клітинну ланку імунітету.

Оскільки в центральних органах імунної системи здійснюється антигеннезалежна диференціація (без контакту зі специфічним антигеном), в них формуються хоча і повноцінні з функціонального боку, але абсолютно “недосвідчені” клітини (так звані “наївні” лімфоцити). Компетентність вони набувають на стадії антигензалежної диференціації, яка відбувається в периферійних органах імунної системи.

Периферійні імунні органи.

Лімфатичні вузли – периферійні органи імунної системи, об’єднані між собою системою комунікацій, яка складається з лімфатичних судин. Завдяки існуванню лімфатичних вузлів увесь організм поділяється на своєрідні зони, за кожну з яких відповідальна певна група лімфовузлів. Відомо, що міжклітинна рідина перебуває в стані постійного оновлення. Утворюючись шляхом фільтрації з плазми крові, вона відтікає з тканини по лімфатичним судинам, які сходяться у колекторах – лімфатичних вузлах. Така організація обміну тканинної рідини дозволяє імунокомпетентним клітинам лімфовузлів безперервно контролювати антигенний склад міжклітинної речовини своєї зони.

Морфологічно в лімфатичних вузлах виділяють мозковий і кірковий шар. В кірковому шарі містяться декілька фолікулів — так званих В-залежних зон, в яких перебігають процеси проліферації і диференціації В-лімфоцитів. Паракортикарний шар лімфовузлів належить до Т-залежної зони. Тут містяться “наївні” і компетентні (клітини-пам’яті) Т-лімфоцити, оточені інтердигітальними дендритними клітинами й епітеліоцитами. Саме в цій зоні відбувається антигенна презентація, що запускає імунну відповідь проти певного патогену.

Селезінка – периферійний орган імунної системи, що поєднує функцію імуногенезу з функцією елімінації старих форменних елементів крові. За образним порівнянням Р.М. Хаїтова, селезінка є своєрідною “митницею” організму, яка здійснює контроль антигенного складу об’єктів, що надійшли на слизові оболонки або до системного кровообігу.

В селезінці розрізняють червону і білу пульпу. В червоній пульпі містяться макрофаги, які здійснюють фагоцитоз відпрацьованих формених елементів крові, а також різних патогенів, що перебувають у плазмі крові. В білій пульпі містяться фолікули (В-залежні зони) і периартеріальні муфти (Т-залежні зони), де разгортаються реакції взаємодії, проліферації і антигензалежної диференціації імунокомпетентних клітин.

При генералізації інфекції або за умови хронічного запалення на слизових в результаті активної проліферації лімфоцитів і міграції макрофагів об’єм органу може значно збільшуватися, що в клініці отримало назву симптому спленомегалії.

У складі слизових оболонок містяться скупчення лімфоїдних елементів (апендикс, пеєрові бляшки тощо), які складають морфологічний субстрат так званої лімфоїдної тканини, асоційованої зі слизовими, яка функціонує до певної міри автономно від системного імунітету.

Загальну систему імунітету можна розділити на два великих відділи (частини, підсистеми), спільне функціонування яких створює дуже потужну, що має декілька ланок, систему захисту: вроджений неспецифічний (природний) імунітет (неспецифічні фактори природної резистентності) і придбаний специфічний (адаптивний) імунітет.

Компоненти природженого імунітету передаються в спадок від покоління до покоління і є практичного однаковими у всіх людей.

Набутий імунітет набувається протягом усього життя людини і за своєю специфічністю є унікальним у кожного індивіду.

Принцип дії системи імунітету полягає в негайній активації факторів природженого імунітету у відповідь на первинне вторгнення патогену. Фактори набутого імунітету активуються пізніше, однак вони забезпечують більш специфічну і ефективну відповідь. Якщо до організму патоген надходить повторно, одразу ж активуються фактори набутого імунітету, що забезпечує його швидку елімінацію без клінічних ознак захворювання.

У системі природженого імунітету виділяють гуморальні і клітинні компоненти .

КЛІТИННІ ФАКТОРИ ПРИРОДЖЕНОГО ІМУНІТЕТУ

Клітини моноцитарно — макрофагальної системи виконують в організмі подвійну функцію: беруть участь у запуску та регуляції механізмів імунітету та у процесах безпосереднього знищення чужорідних агентів.

Система фагоцитів представлена двома типами клітин:

макрофагами

(похідними моноцитів крові)

мікрофагами

(нейтрофільними гранулоцитами).

Нейтрофільні гранулоцити – найчисельніша популяція клітин природженого імунітету. Нейтрофілам притаманні функції хемотаксису, фагоцитозу і секреції. Саме нейтрофіли першими надходять до осередку запалення. Це пов’язано з підвищеною чутливістю до хемоатрактантів – речовин, що опосередковують цілеспрямоване надходження клітин до вогнища запалення. Крім того, ці клітини постійно перебувають у пристінковому шарі плазми крові, будучи готовими в будь-який момент залишити судину і попрямувати до осередку перебування патогену.

Активований нейтрофіл створює навколо себе плазматичні сітчасті структури, якими пронизує оточуючу тканинну рідину. Зазначені структури, які отримали назву екстраклітинних плазматичних пасток, нагадують своєрідне “павутиння”, яке захоплює і фіксує мікроорганізми. Руйнування захоплених мікробів здійснюється за рахунок вивільнення вмісту внутрішньоклітинних гранул нейтрофілу (реакції дегрануляції).

Для здійснення реакції дегрануляції нейтрофіли містять 2 основних типи гранул (первинні і вторинні).

В первинних гранулах містяться кислі гідролази, нейтральні протеїнази, а також катіонні білки, мієлопероксидаза, лізоцим і мукополісахариди.

У вторинних гранулах містяться тільки активні за нейтральних і лужних значень рН агенти (лужна фосфатаза, лактоферин, лізоцим, білок, що зв’язує вітамін В12 та інші).

Нейтрофіли є активними продуцентами вільних радикалів, яким притаманний максимальний пошкоджуючий вплив на мікробні структури.

Таким чином здійснюється етап позаклітинного “перетравлення” патогенного матеріалу. Природно, що в результаті описаних процесів руйнується не тільки патоген, але й зазнають певного пошкодження власні тканини, що викликає формування при запаленні тканинного детриту. При великому мікробному навантаженні рештки зруйнованих патогенів, тканинний детрит разом із загиблими нейтрофілами утворюють субстрат гнійного ексудату. Таким чином, гнійний ексудат формується на етапі позаклітинного “перетравлення” патогену.

Після того як збудника зруйновано, нейтрофіл здійснює фагоцитоз решток мікробних клітин, розпочинаючи етап внутрішньоклітинного “перетравлення” патогену.

Макрофаги – похідні моноцитів крові (рис.1), які перебувають у різноманітних органах і тканинах. До основних функцій макрофагів належать: фагоцитоз, антигенна презентація,секреція.

Рис 1. Поверхневі молекули макрофагу

Під фагоцитозом розуміють процес вибіркового поглинання і внутрішньоклітинного руйнування різноманітних об’єктів, які містять на своїй поверхні шаблонні чужорідні структури і опсоніни. Для виявлення таких об’єктів макрофаги мають на своїй мембрані рецептори шаблонного розпізнавання (зокрема, маннозозв’язуючий рецептор і рецептор до ліпополісахаридів), а також рецептори до опсонінів (зокрема, до третього компонента комплементу та до Fc-фрагменту імуноглобулінів).

Фагоцитований макрофагом антигенний матеріал зазнає подальшого розщеплення (процесингу) за рахунок факторів агресії, що накопичуються у фаголізосомі клітини. Провідними серед таких факторів є гідролітичні ферменти і вільні радикали. Останні формуються внаслідок так званого “кисневого вибуху”.

Секреторна функція макрофага полягає у продукції цілої низки цитокінів (медіаторів імунної системи), які сприяють розвиткові запалення і активації лімфоцитів. Цитокіни, секретовані макрофагами, отримали назву доімунних. Найбільш типовими доімунними цитокінами є інтерлейкін 1(ІЛ1), фактор некрозу пухлини α (ФНП α), інтерлейкін 6 (ІЛ6), гранулоцитарно-моноцитарний колонієстимулюючий фактор росту (ГМ-КСФ).

Під антигенною презентацією розуміють процес передачі ІФНормації про властивості захопленого патогену від макрофагу до імунокомпетентної клітини. Антигенна презентація – це найбільш специфічна сполучна ланка між діяльністю факторів природженого і набутого імунітетів. Схема антигенної презентації представлена на рис 2.

Під час антигенної презентації спрацьовує принцип подвійного розпізнавання. По-перше, розпізнається сам макрофаг на предмет належності його до даного організму (за молекулою HLA I та ІІ класу). Це унеможливлює отримання хибної ІФНормації від чужих клітин. По-друге, розпізнається так званий імуногенний пептид – фрагмент захопленого і розщепленого макрофагом антигену.

Рис 2. Механізм антигенної презентації

На рисунку показано, що молекулярна основа антигенної презентації полягає у взаємодії антигенрозпізнавального рецептору (АГРР) лімфоциту (Т-хелперу) з комплексом імуногенний пептид – молекула НLA II класу макрофагу. Для стабілізації утвореного комплексу необхідна молекула CD4 Т-хелперу, яка виступає в ролі корецептору.

Дендритні клітини. Ключовим компонентом природжених механізмів резистентності є дендритна клітина. Основні функції дендритних клітин полягають у здійсненні антигенної презентації та імунорегуляторних впливів. Це найбільш ефективні антигенпрезентуючі клітини. Отже, дендритні клітини призначені не стільки для безпосередньої елімінації патогену, скільки для ініціації та регуляції Т- та В-клітинної імунної відповіді, спрямованої проти цього патогену. Для здійснення такої функції дендритні клітини мають унікальну здатність активувати так звані “наївні” Т–лімфоцити (такі, що не зустрічалися з антигеном).

Містяться дендритні клітини переважно в імунних та бар’єрних органах. Серед них виділяють: клітини Лангерганса шкіри, вуалеподібні клітини лімфатичних судин (переносники антигену із шкіри і слизових оболонок до лімфоїдних органів), інтердигітальні і фолікулярні клітини лімфатичних вузлів і селезінки, тимічні дендритні клітини, які беруть участь у формуванні імунної толерантності – властивості імунної системи не розвивати відповідь на певні (переважно власні) антигени при їх розпізнаванні.

Природні кілери (ПК)- це популяція великих гранулярних лімфоцитів, які беруть участь у виявленні і знищенні мутантних, пухлинних та ІФНікованих клітин.

Опасисті клітини (тканинні базофіли). Ці клітини отримали свою назву у зв’язку з наявністю великої кількості гранул, які щільно виповнюють їх цитоплазму. В цих гранулах містяться гістамін, гепарин (антикоагулянт, імуномодулятор і стабілізатор гістаміну), деякі ферменти (триптази, хімази, карбоксипептидаза А) і хемотаксичні фактори. Основні біологічні ефекти гістаміну полягають у вазодилатації, підвищенні судинної проникності і посиленні експресії адгезійних молекул на ендотеліоцитах.

На поверхні опасистих клітин містяться молекули IgE, які виконують роль рецепторів. У разі зв’язування IgE зі специфічним антигеном відбувається дегрануляція опасистої клітини і вивільнення вмісту її гранул до тканинної рідини. Така дегрануляція називається специфічною. Можлива неспецифічна дегрануляція, для якої не потрібна взаємодія антитіла і антигену (наприклад, під впливом холоду). Варто зазначити, що процес дегрануляції опасистих клітин є цілком природним і відбувається практично при будь-якому запальному процесі. Базофільні гранулоцити крові є аналогами опасистих клітин.

Еозинофільні гранулоцити. Це клітини природженого імунітету, яким властивий фагоцитоз, хемотаксис і секреція. Еозинофіли містять гранули, де перебуває низка біологічно активних речовин. Агенти, що містяться в еозинофілах, виконують різні функції, в тому числі — протиалергійну, сприяючи розщепленню біологічно активних речовин, які виділяються у ранній фазі атопічних реакцій. Так, гістаміназа здійснює інактивацію гістаміну, арилсульфатаза В розщеплює лейкотрієни, а фосфоліпаза D – тромбоцитактивуючий фактор. Крім того, в гранулах еозинофілів містяться потужні пошкоджуючі агенти – основний білок еозинофілів, еозинофільна перексидаза, катіонні білки.

Еозинофіли відіграють важливу роль у захисті від гельмінтів і найпростіших, беручи участь у реакціях антитілозалежної клітинно-опосередкованої цитотоксичності (АЗКОЦ). Антитіла при цьому відносяться до класу IgE та IgA. Механізм АЗКОЦ полягає у наступному. На мембрані еозинофілу є рецептори до Fc-фрагментів ІgЕ. Коли ІgЕ розпізнає антиген гельмінту, до Fc-фрагменту цього антитіла приєднується еозинофіл, який і здійснює цитотоксичний ефект за рахунок вивільнення пошкоджуючих речовин.

ГУМОРАЛЬНІ ФАКТОРИ ПРИРОДЖЕНОГО ІМУНІТЕТУ

ЛІЗОЦИМ (мурамідаза) – протимікробний фермент, який синтезується і секретується нейтрофілами, моноцитами і макрофагами. Він міститься у всіх біологічних рідинах організму (слині, сльозах, лікворі, сироватці крові) і обумовлює їх бактерицидні властивості. Лізоцим розщеплює муреїн, що входить до складу клітинної стінки бактерій. Це і призводить до лізису мікроорганізмів.

КОМПЛЕМЕНТ є системою, що складається з власне білків комплементу, мембранних рецепторів до комплементу, плазмових і мембранних регуляторів активності комплементу. Основними джерелами синтезу компонентів комплементу є гепатоцити і макрофаги. Крім цього, компоненти комплементу синтезуються в селезінці, кишечнику і кістковому мозку, а також лімфоепітеліальними клітинами осередка запалення.

Існують два основні механізми активації комплементу: класичний та альтернативний шляхи .

Класичний шлях активації комплементу пов’язаний з утворенням імунного комплексу (антиген-антитіло), для чого потрібен час — 5-6 діб. Починається він з першого компонента комплементу (С1), який взаємодіє своїм Fc-рецептором з антитілами імунного комплексу .

Наступні компоненти при активації не розщеплюються. В подальшому послідовно активуються компоненти С6-С9, що утворюють мембрану атакуючий комплекс (МАК), якій формує патологічний отвір у мембрані клітин. Оскільки внутрішньоклітинне середовище має високу осмолярність, позаклітинна вода інтенсивно надходить через утворені пори до цитоплазми, що призводить до прогресуючого зростання внутрішньоклітинного тиску. При цьому настає момент, коли відбувається критичне напруження мембрани клітини і її руйнування. Зазначений механізм називається осмотичним лізисом.

Альтернативний шлях починається з С3 компоненту, а в подальшому розгортається так само, як і класичний. В ролі ініціатору виступають різні агенти

(ліпополісахариди клітинної стінки бактерій,

зимозан поверхневих структур грибів,

агреговані IgA та інші),

з якими взаємодіє С3b-фрагмент третього компоненту (продукт спонтанного гідролізу компоненту С3). В подальшому С3b-фрагмент взаємодіє з компонентами так званої пропердинової системи крові (фактори В D, і Р). Комплекс P-C3b-Bb є конвертазою 3 компоненту альтернативного шляху активації комплементу. Цитолітична активність при цьому визначається властивостями оболонки мікроорганізму. Оскільки в даному випадку не потрібне формування імунних комплексів, альтернативний шлях реалізується одразу ж після надходження антигену.

Останнім часом окремо виділяють так званий лектиновий шлях активації комплементу. Здійснюється він за рахунок так званих лектинів — білків, що здатні зв’язувати вуглеводи клітинних стінок бактерій. Класичним лектином є манозозв’язуючий протеїн .

Гемотологія

Рис 3. Шляхи активації системи комплементу і функціональне призначення окремих компонентів

На рисунку показана послідовність активації компонентів комплементу у разі класичного та альтернативного шляхів розгортання каскаду. Також продемонстрована роль окремих компонентів у розвитку запального процесу.

Таблиця №2

Біологічні ефекти системи комплементу

С3а, С4а і С5а (анафілотоксини)

негайно викликають дегрануляцію опасистих клітин і вивільнення гістаміну, з чим пов’язаний розвиток гіперемії, локальної гіпертермії і набряку тканини в місці перебування патогену.

С5а (хемоатрактант)

сприяє надходженню нейтрофілів до вогнища і розвиткові його клітинної ІФНільтрації.

C3b і С4b

виконують функцію опсонінів, полегшуючи розпізнавання та захоплення патогенів фагоцитами. За рахунок всього цього формується серозний або гнійний ексудат.



Страницы: Первая | 1 | 2 | 3 | ... | Вперед → | Последняя | Весь текст




map